Чорний замок Ольшанський - Володимир Семенович Короткевич

Покинувши замок, ми потиснули один одному руки і розійшлися. Я попрямував уздовж замкового муру до плебанії. Тут було темно, місячне світло падало тільки на Ольшанку та парк за нею, і перетинали це оливкове світло тільки чорні тіні від веж.

І тут, ніби мало було мені на сьогоднішній день, я почув справа, ніби з самого нутра муру, спочатку якесь невиразне «бу-бу-бу», а потім не менш невиразні слова.

Я підвів голову — у бійниці нижнього бою тьмяно вимальовувалася плеската біла пляма. Обличчя. І на цій невиразній плямі ворушилося щось темне. Рот. Я міг би чиркнути сірником, але слова раптом стали виразніші, хоч і уривчасті, і в цьому вже не було потреби.

— Відійди. Відійди… Мій дім, мій замок, моя фортеця. І що над нею — моє… І під нею… Я вам дам, дам, душогубам, я нам дам циклон… Людожери… Фашистюги кляті… Жити хочу!.. Жити!.. Дітки дивляться, просяться… Вартую, вартую їх!.. І таємність вартую! Геть!..

Я мимоволі прискорив ходу, аби не чути цього боже вільного бурмотіння, і, аж доки не вийшов на освітлений місяцем краєчок ставу, навздогін мені долітало:

— Бу-бу-бу-бу.

Підходячи вже до плебанії, я подумав, що справді, можливо, й божевілля, але якесь уже дуже осмислене. Зручне для людини божевілля. Лопотуху теж поки що не можна було викреслювати зі списку. На нього так само поки що падала підозра.

Розділ II,

в якому я забагато теревеню і, всупереч логіці, жалію провокатора

Тільки-но я встиг на два дні повернутися в рідні пенати, тільки-но скинув рюкзак, як задеренчав у нежилій квартирі дзвінок і я побачив у дверях обличчя «містера Сміта з Бобкін-стріт».

— Я на хвилинку до тебе. На ось, тут копії з твоїх стрічок і з тих літер, що не розшифрував. Думай. Заховай тільки добре. А книга нехай поки що залишиться в Щучиному відомстві. Так надійніше… Е, брате, та ти щось змарнів на сільських харчах… Так от, приходь о восьмій пити чай. Щука прийде.

— Дякую. — Я тільки-но встиг сказати це, як він уже випарувався.

Одну копію я засунув у тайник (половину), другу половину засунув у десятий том третього видання творів Леніна, с. 492, де «Білоруське соціалістичне товариство». Те ж зробив з іншими смужками. У «Матеріали з археології», видання Академії наук за 1960 рік. У спогади А. фон Тірпіца, в «Антологію білоруського оповідання», том II, с. 289.

Якщо під час моєї відсутності хтось і зробить докладний обшук, то чорта лисого перетрясе всі випадкові книжки. А якщо в усі одразу, то поліз би хіба один я, бовдур, та й то навряд.

При цьому я згадав, як зайшов одного разу з друзями до знайомого, талановитого лайдака, і побачили ми, що довкола розкидані книжки, а господар гарячково гортає якийсь том.

— Ну ось маєш. А ми хотіли тобі запропонувати по пиво збігати… А ти… Та, видно, ти працювати почав.

— Е-е, — з прикрістю одмахнувся він. — Не в тому річ. Ось сховав од жінки сто карбованців у книжку, та й забув, у яку.

Реготали ми тоді, як гієни.

Рівно о восьмій я ощасливив сусіда своїм візитом. І відчував би себе зовсім добре, якби не побачив на канапі поруч із Щукою ще й лейтенанта Клепчу, якого я з відомої причини не поважав і поважати надалі не збирався. Терпіти не можу «непохитності», «проникливості» і відвертого милування собою.

Хилинський, поставивши на стіл склянки, розетки, вазочки з трьома різними вареннями та інше, розливав зараз гарячий, майже чорний з бордовим відтінком, чай.

— Слухай, може, ти спершу поїв би чогось. Курча є холодне, можна підігріти. Оливки.

— Та ні, ситий.

— Тоді пий чай. Розповідай.

— Тільки занадто в психологію не лізь, — сказав Щука… — Ця дама в нас рідко діє.

Я розповів про все, про що встиг довідатися. Боюся, що теревенив досить довго і безладно, але вони слухали уважно.

— Закінчив? — спитав нарешті Щука. — Щодо тих, яких розстріляли, — оце цікаво. Знали ми про розстріл, а про обставини, які його супроводжували, на жаль, мало. Щодо страти брата Висоцького за підпілля — також нічого не знаємо. Прізвище тільки, Владек Висоцький. А про того, кого поляки на смерть у тридцять дев'ятому році засудили, — ну, про цього також не набагато більше знаємо.

— Архів згорів, — сказав Хилинський. — Але чутки, що битий був провокатор, — вони були. Ось портрет того, Криштофа.

— Трохи схожі, — сказав я. — Ви не могли б мені зробити копію?

— Бери, — сказав Щука. — Це і є копія. Кепська. Бо й фотографія була кепська. А ще бери ось це. Ледве розшукав.

Це було кілька газет, поруділих від старості й потертих на згинах. І одразу в око впали занадто великі заголовки (зрозуміло, для напівміщанського тоді Кладно це була сенсація, вибух бомби). Заголовки кричали, обіцяючи розкриття злочину у вечірніх чи завтрашніх номерах. Тих, на жаль, не було.

— Їх і не могло бути, — збагнув Щука непорозуміння в моєму погляді. — Через два чи три дні німці влаштували провокацію на радіостанції Гляйвіц. Що це означало?

— Війну з Польщею.

— І не тільки. Це ще й бомбардування Кладно, і наш похід на Західну Білорусію, і два рази, та ні, щодо Кладно — чотири вогневі вали. Фронти. І місто горіло, й архів згорів. А частково, може, забрали німці. А решту спалили. Увесь квартал довкола архіву вигорів.

— Звідки ж тоді відомо про страту Криштофа?

— Дві відхилені апеляції про помилування, — сказав Хилинський. — Кажуть, занадто жорстоко вбив, якщо навіть і провокатора. Ну й промайнула в деяких газетах і тижневиках звістка, що вирок виконаний. Не знаю вже, хто їх на грані війни інформував. Я пам'ятаю тільки замітки в часописах «Gazeta Polska», «Polska zbrojna» (ну, це санаційні підтирки) та ще в «Czas’i» (це краківські консерватори). У газетах скільки не шукав — не знайшов.

— А в пізніших?

— Пізніших не було. Білоруська преса в Західній тільки створювалася, і руки не доходили, щоб про старе тарабанити. Про нове треба було говорити. Ну, а окупанти ліквідували нею польську пресу. Тільки пізніше почала з'являтися преса «gadzinowa». А підпільна преса хоч і почала існувати з жовтий тридцять дев'ятого року, але і їй не до справи Криштофа Висоцького було… Ось займіться ви цим.

І тут вперше подав голос Клепча:

— Попрацюйте над цим. Історико-революційне минуле — цікава річ. І дуже корисна. Виховує людей… Молодь… В дусі, так би мовити…

Щука зморщився:

— Чорт вас знає, Якубе, як ви будь-яку думку, навіть