Чорний замок Ольшанський - Володимир Семенович Короткевич
— І справді, диво дивне. Таких брудастих[37], як ваш Вітер, мені не доводилося бачити. А Вар! Це ж стег-хоунд, або оленячий гончак. У минулому столітті навіть Сабанеев Леонід Павлович (а він полювання і собак знав, як ніхто, і я скоріше богу чи самому собі не повірю, ніж йому) налічував у Англії — і тільки в Англії — всього дванадцять зграй.
— Ну, може, з тих часів розвелися.
— І те може бути. Тільки от він занадто рослий для стег-хоунда. Чи не пов'язали колись когось із його предків з гончою святого Губерта? Як він, злий, млявий, в'язкий? Голос низький, сильний?
— Все це є. А зріст? — Він уже зовсім відтав. — Може, акселерація не тільки серед людей іде.
— А де ж все-таки старий?
— Прийде. З ним на цей «вечірній обхід» завжди мій Горд ходить, ньюфаундленд. Навіть притягне на випадок чого.
— Е, та у вас тут чистопородна псарня.
— Та ще Джальма, лягава, хорт по-нашому. — І раптом пильно подивився на мене. — А ви часом не з лягавих?
— Часом не з лягавих… Мені тут правду з убивством вашого Юліана встановити треба. Бо дуже це в'яжеться з деякими темними ділами. І під час війни, і тепер.
— А яка користь? Повісили ж убивцю. Не допомогли йому ні апеляції, ні касації. Ні на кому вже тієї помсти вимістити не можна… Та й дід мало що вам сказати може. Став зовсім як дитя мале. І говорить — мало що зрозуміти можна. А під час війни — провідник у партизанів. А вже під сімдесят йому було. І дочка, жінка моя, партизанила. А дід уже й тоді був горем зігнутий та бідою битий. А зараз ще гірше… О, та он він і йде… Самі побачите.
Садом наближався до нас з ескортом з двох собак дуже високий (хоч і зігнутий трохи), дуже худорлявий і дуже старий чоловік. Ішов, тягнучи ноги і глядячи в нікуди.
Сів поруч з Сильвестром на приступку, не привітався, може, навіть зовсім не помітив чужого. Дивився в ніч вицвілими очима. А зовсім сиві вилоподібні вуса (точнісінько перевернута догори ногами «іжиця») відтіняли випнуту ніби од віковічної кривди нижню губу й неголене підборіддя, а потім спускалися майже до середини грудей.
— Тут, батьку, до тебе… Щодо Юліана… подробиці чоловік хотів би знати.
Старий сидів з кам'яним лицем.
— Треба хоч те-се згадати, батьку. Добрий, видно з усього, чоловік.
— Усі… всі люди добрі, — ніби в трансі або в маренні тихо почав старий, — і ось таке. Юліан… синок… Про життя твоє думав… на смерть послав… Надто вже лагідний, років на чотири старший… І щербатий, як Юліан… двох передніх… Лісничим аж у Тешин, під самі… чехи… Документи… Початкова школа. Триста злотих… У лісі… Застрелений… Револьвера нема… І стара моя потім чахла-чахла, та й померла.
І раптом його обличчя скривилося, як від плачу, хоч очі були сухі.
— Неправда, що засипав, неправда, що виказував. Не міг синок… Убитий синок.
І тут я зрозумів, що мені байдуже, винен був чи не винен Юліан Сай. Мені стало навіть трохи жаль його. Жаль опосередковано, через цього діда, який плакав із сухими очима.
Німа, безмежна кривда лементувала у цьому земляному вже тілі, в цій істоті, яка колись була людиною і перестала нею бути всього за ту секунду, що потрібна була для чийогось пострілу. Уже не було сили, розуму, навіть спогадів. А кривда жила. Кривда була міцніша за все.
Я заскреготав зубами. Ще раз — і цього разу вже назавжди — я зрозумів: нічим на світі, ніякими, навіть найвищими міркуваннями не можна виправдати кривду, якої завдають живій людині.
Відмовившись од нічлігу (я не міг більше тут бути, а дід же був тут зі своїми думками понад чверть століття), я попрямував до стежки. Тетерич визвався провести мене.
— Бачите, — сказав він, коли ми підходили до дороги, — небагато ж ви довідалися… Байдуже, приїде жінка — вона, може, більше розповість. Я дам знати.
І, вже стоячи один і дивлячись на вогники, видно, останнього приміського автобуса, я все ще ніби бачив хату лісника і тінь чоловіка на ґанку. Чоловіка, який дивився в ніч.
Мені знову пощастило. Коли я виліз із автобуса, який не заходив у Ольшани, а йшов прямо на Кладно, я побачив, що моє місце займає якийсь чоловік, що здався мені ніби трохи знайомим, а від зупинки збирається від'їхати на якійсь дивній таратайці, що пам'ятала, мабуть, батька останнього Ольшанського, пан фільварковець з-під Ольшан Ігнась Якович Висоцький власною персоною.
— Стій, вовк би тебе з'їв, — прикрикнув він на коня і посміхнувся мені. — От і вам пощастило. Не треба тих кілометрів тьопати.
— Що, відвозили когось?
— Та так, контролер-ревізор один був у Семириках. Дотопав до Ольшанки отих чотири кілометри. Та Гончаронка зустрів. Знайомі. Тут бухгалтер до голови: «Нехай його Висоцький підвезе. Чого чоловікові ноги бити? Ну і, дивись, пригодиться колись». Ольшанський йому: «Треба так господарство і твоє сальдо-бульдо вести, щоб контролерів-ревізорів тільки з делікатності на зупинки возити. Щоб знав, що це ми не зі страху, а ласку йому робимо. Гаразд, нехай Висоцький підвезе». А мені що? Я й повіз. Служба така.
— І що за людина?
— Та дивний якийсь, мовчун. Тільки вуса й крутить, та, як біля замку їхали, спитав, чи це він і є.
— Щось він мені здався схожим на когось.
— Та й мені спершу, здалеку. Десь колись нібито бачив. Потім придивився — ні, зовсім невідома пика.
Темні купи дерев часом майже змикалися над дорогою, утворюючи тунель. І в кінці його мерехтіла низька колюча зірка. Крикнув, заплакав, зареготав у нетрях пугач. Пізнувато. Їхні «пісні» відійшли разом з весною. Хоч бувають серед них одиниці, що плачуть і регочуть влітку, навіть ранньої осені.
— Ну, а ви звідки, так би мовити? — спитав Висоцький.
Обманювати не виходило. Багато людей бачили мене в Замшанах, дехто (пізні зморшки, видно, збирали для аптеки) — на стежці, що вела до урочища. Та й не люблю цього заняття, окрім тих випадків, коли інакше — заріз. І найголовніше, чому вчила покійна матір і що я запам'ятав на все життя: «Брехун мусить мати добру пам'ять». Справді мусить, щоб про деякі події не збрехати тій же людині зовсім по-іншому. Або просто проговоритися ненароком, що не в Могильов ти їздив, а зовсім у Гомель, де живе колишня коханка, про існування якої дружина або, ще гірше, наречена дуже добре знали, але вважали це «гріхом