Чорний замок Ольшанський - Володимир Семенович Короткевич

Ми засміялися. Потім вона скоса глянула на мене своїми «морськими» очима і спитала:

— А ви справді призначили б мені побачення? І як, наприкінці малої чи наприкінці великої версти?

— Призначив би, якщо так уже захотілося б стати бідолахою.

— Хіба такою вже бідолахою?

— Та ви придивіться до мене краще.

І тут я прикусив язика. Неандертальський пращур варяга поруч з цією ясною як день красою, з цими чорними бровами на засмаглому вже обличчі, з цим важким каштановим з глибоким золотим відблиском волоссям. Ні, це було фундаментальним глупством. Не промовлю більше ані слова. Не треба було й починати.

На щастя, нас наздогнали Ольшанський з Гончаронком. Деякий час їм було з нами по дорозі.

— Ну як? — запитав голова.

— Та поступово розмотується клубок, — невідомо з якої причини пустив я пробну кулю. — Але до кінця все ще далеко.

— Так, поступово розмотується клубок, — невідомо з якої причини другий раз за вечір «заклала» мене дурненька Сташка. — Та от сперечаємось, у другій чи третій від рогу.

— А може, і не в них, — постарався я виправити становище. І тут несподівана подія перепинила небезпечну розмову. Хтось тьмяний в сутінках кинувся з дороги в кущі. Зашелестів за ним вільшаник.

— Хто такий? — тихо спитав я.

— А чорт його знає, — сказав Гончаронок. — Мо', пара якась… А мо'… Лопотуха. Чорт його завжди знає, звідки і куди його несе. Чому його не відправити куди треба? І догляд, і режим, і їжа.

— І травма, — сказав Ольшанський.

— Та він же гірше за будь-яку травму собі шкодить. То ночує в баби Настулі — з жалості вона його пускає. А то в якійсь із замкових веж. І не тільки тоді, коли тепла пора. Задубіє якось, а нам — відповідай.

— Травма, — Сташка зсунула свої чорні брови.

— Та він нешкідливий. Нам шкода його, — сказав Ничипір.

— Дурниця якась, — забурчав Гончаронок. — Нешкідливий божевільний… Ось мовчить-мовчить, а потім нападе. Остерігайтесь, все може бути.

— Людей на його очах стріляли. Допускаю, що і його родичів.

— Ех, хлопці, побоююсь я його, — зітхнув бухгалтер. — Якщо нападе, то я… собаку вдарити не можу, а як же людину?.. Ну, гаразд, нам сюди.

— А нам сюди, — сказав я і повів Стасю до містка через Ольшанку.

Той місток заслуговував швидше назви «кладка», тому мені довелося взяти супутницю за лікоть. І я відчув його гостроту й тепло і як рука вище згину вкрилася легкою гусячою шкірою, чи від холоду, чи від хвилювання. І зрозумів, що призначив би їй зустріч хоч край світу. І мені дуже захотілося поцілувати її і попливти, попливти кудись під цим зоряним небом, над цією нестрімкою, неширокою річкою; і сказати їй щось таке, що жодного разу не казав жоден мужчина жодній жінці. Мені здалося, що й вона ніби непомітно хилиться до мене.

Але я прикусив язика. Я не мав права. Я був на десять з гаком років старший за неї. Вона була дитя, а я — чоловік, який досить, чи не занадто багато пожив.

«Дівчино, що тобі в мені», — подумав тільки я словами з якоїсь старої легенди.

І тому я тільки постояв на вершині, на краю городища, з тугою простежив очима, як вона, тонесенька тростинка, іде до вогнища, і похмуро поплентався назад до своєї плебанії.

Ось так воно й було того вечора: зазирнув мимохідь в очі коханню, може, тому, яке все життя чекав, і сам собі сказав: «Не треба. Не смій. Не псуй життя прекрасній людині, яка варта кращого». І сидів я на своїй призьбі-колоді, шалено курив, дивився в ніч і думав про Сташку і про те, чи таке воно було кохання в минулому. Чи був у ньому розрахунок, чи, може, це вже в нас більше розрахунку, а в них було більше мужності і самопожертви?

Здається, нарешті задрімав. Плив синьою-синьою дуже теплою річкою, що текла серед золотих берегів. Хтось манив мене з цих берегів і зникав, щоб з'явитися знову в іншому місці. Я знав і не знав, хто це, бо воно не показувало свого обличчя.

А потім повсюди вже була яскраво-синя вода, а над головою таке саме синє небо. А я лежав на спині, відчуваючи небо очима, а воду спиною. І я був центром всесвіту. А потім у цьому всесвіті з'явилося чиєсь обличчя. І я, анітрохи не здивувавшись, чомусь сказав уголос:

Усе видиме знову покривають води,

І божий лик відіб'ється в них.

— Спите? — Як крізь туман побачив я обличчя Леонарда Жиховича.

— Ні.

Очі ксьондза немов навівали щось.

— Це добре, — зловісним, як мені крізь напівсон здалося, голосом сказав він. — Думайте про людей, думайте про себе.

І зник. А мені раптом так захотілося спати, що я ледве добрався до ліжка і, як у яму якусь, провалився в сон. І це знову був той сон. Той і не той, продовження того і ніби не продовження.

Удар і падіння, блискавичне, з риштувань довкола шпиля костьолу. Ближче і ближче земля. Червоно-зелена, як сяяння фосфору, а потім — його вибух. І темрява. Ні, це просто темрява ночі. Це ожили ті слова Змогителя про людський поголос про ту втечу.

І ось ніч, велетенські стовбури дерев, поодинокі зірки в поодиноких просвітах листя і коні, що з хрипінням рвуть грудьми повітря, ні, вітер, майже ураган. Але коні стомилися, а за спиною все ближче й ближче брязкіт інших, ворожих підків.

І ось галявина, скупо освітлена блідо-зеленуватим світлом ущербного місяця. На ній, у дальнім її кінці, трикутні або чотирикутні піраміди з дикого, сіро-зеленого од моху каменю.

«Де я їх бачив? Ага, біля Бездонного озера під Слонімом і ще… і ще біля стежки, якою йшов із Замшан у Темний Бір.

Так, ми пробились, ми вирвалися з їхнього кільця, але який у цьому сенс, якщо вони женуться, наступаючи на п'яти, а наші коні змучені, і ось-ось вороги будуть тут. Кінь Ганни, моєї тепер уже назавжди, Гордислави моєї, змучений менше. І далі вона повинна втікати одна, бо рятує тепер уже дві душі. А я залишуся прикривати її відхід. На кого вона схожа обличчям під цим капюшоном? На Станіславу? На Сташку. На яку ще Сташку?»

— Скачи, Ганнусю. Ти легка, твій кінь не так виснажився… Лети!

— Дурний… «І ложе, і пошесть, і радість, і болі, і смерть