Чорний замок Ольшанський - Володимир Семенович Короткевич

Приплівся дуже захеканий Гончаронок, і дівчата з Білої Гори з вереском, без усякого ладу, почали торохтіти про пригоду і йому.

— Що? Втекли? — безладно кидав він. — З ножами? От бидло. Не може бути! Ах, н-негідники.

— В усякому разі, хоч і не знаю, — сказав Ольшанський, — в усякому разі, розберемося.

— І це в нас, — побивався Гончаронок.

Генка Сідун пригладив свій темнохвилястий чуб і раптом, не соромлячись дівчат, сказав:

— У вас, у вас. Як міг би сказати один мій знайомий актор (вічно він лісовиків грає, відьмаків, словом, звуть його «заслужена баба-яга республіки»), так він, почувши про цю пригоду тут, у вас, сказав би:

А щодо різної моралі, То в лісі на неї начхали…

Я згадав усі ці жахливі таємниці, папери, розкидані на моєму столі, і нічого йому не сказав.

Розділ IV

Загадки й відгадки. Полковник, лейб-медикус і прокуратор

Усе, словом, пішло шкереберть на цьому кращому із світів. Та й чи був він взагалі кращим з найкращих. Останнім часом я почав дуже сумніватися в цьому. Чортові таємниці, чортові катакомби, диявольські нічні кошмари, хай воно згорить!

Уже вечоріло, коли я підходив до своєї багатоповерхової хати. Давній друг Герард Пахольчик заусміхався мені з тютюнового кіоска приязно.

— Давненько не були щось, — наївні оченята розглядали мене. — Що, все ще в поїздці? Все ще для нової книжки матеріали? І як?

— Все вони… А щодо як, то поступово посуваємося вперед, чоловіче.

— І що вам далися ті середні віки?

— Я чужими словами дам відповідь: «Хто не пам'ятає минулого, хто забуває минуле — тому судилося знову пережити його. Безліч разів».

— І найстрашніше?

— І його.

— Бр-р.

— Дайте мені два блоки «БТ». Е-е, та, видно, нема, на вітрині щось не бачу.

— А ви його часто в мене на вітрині бачите? — Він дістав з-під прилавка два блоки, які я поклав у свій портфель. — Нема на вітрині — для вас знайдеться.

— За що ж це мені такий привілей?

— Оптовий покупець. І свій.

— А от угріють тебе, Герарде, — несподівано пролунав за спиною м'який глибокий голос. — Угріють і за «своїх», і за підприлавкову торгівлю.

За мною, схований вітриною з сигаретами від очей продавця, стояв Вітовт-Інезілья-Хосе-Марія Лигоновський і порпався в гаманці.

Пахольчик на хвилину немовби знітився. Нібито щось промайнуло в його очах. Потім він махнув рукою. Примружився:

— Ось вам, Антоне, ще одна «бетешка». Закотилася, на сьогодні остання.

І подав мені пачку.

— А мені не знайдеться? — спитав психіатр.

— На жаль, сьогодні остання. Але завтра буде.

— Дивись, щоб були. А поки що дві пачки «Кладно».

— «Кладно»? Угм. Де ж це «Кладно»? Ага, є. Ми пішли додому, і тут я несподівано сказав:

— Даремно я зарікався. Настала черга і мені до вас зайти якось.

— Що, нерви?

— А з чим же ще до вас ходять?

— Ну… Що ж… Заходьте хоч і зараз. Навіщо даром час гаяти? Послухаємо, подивимося.

… Я не бував раніше в його хаті і тут уже був справді здивований. Тут, здається, все було розраховане не на те, щоб заспокоїти людину, а навпаки, безмежно збудоражити її нерви. Спокійний тут почав би смикатися в танцях святого Вітта або протяжно вити, як вовк у тічці, а нервовий вийшов би психом. Не допомагали навіть звичайні меблі, всі ці тахти та столи, крісла та серванти, гравюри та телевізор.

Тому що цяцьками були ті масайські спис та щит. Тому що стіни майже суцільно вкривали чукотські і тунгуські шаманські маски, монгольські маски для «тама», від одного погляду на які посивієш, і тібетські ритуальні маски, настільки жахливі, що, несподівано зустрівши в темному коридорі людину з таким обличчям, — онімів би до самої смерті. Стояли тут потворні бенінські божки і китайські боги з виразом скаженої жорстокості й люті на обличчях. Висіли щити з Квінсленду і острова Сандей, австралійські трав'яні браслети, фетиші африканських жерців, зловісні убори учасників чоловічих спілок з Нової Гвінеї.

І повсюди морди, вискалені, волоокі, ікласті. Філіал карцеру в пеклі.

— Не страшно вам тут?

— На роботі інколи буває страшніше, — трохи жовчно і в'їдливо сказав він, обводячи розумними очима свою колекцію. — А це? Це все мої мандри. І за кожною річчю — історія, випадок, жах або сміх. І тому вони для мене — не речі. Вони для мене — шматки життя.

Ми зайшли у маленький, іграшковий кабінетик, пофарбований в сіро-блакитний колір і, зрозуміло ж, без будь-яких масок.

— Ну, — розповідайте.

І я почав розповідати. Взагалі про весь той куток, про дивацтва багатьох жителів, про неприродний крижаний подих давно минулої війни на деяких з них, про божевілля Лопотухи і свої нічні кошмари. Він ставав дедалі серйозніший і серйозніший, помітно спохмурнів:

— Не можу зрозуміти ваших симптомів. Нагадує середньовічну білоруську пану, марення наяву. Але не те. І ще щось подібне довелося мені бачити у тридцять п'ятому році, в північно-західній Індії. Чули ви, звичайно, про всі полюси землі: і географічні, і магнітні, і холоду, і спеки. А от про полюс біологічної недоступності, мабуть, не чули.

— Ні.

— І мало хто з цивілізованих людей чув. Лічені одиниці. Крім навколишніх жителів.

— А що це?

— А це великий шматок простору, скелі та непрохідний тропічний ліс на берегах річки Нарбада. Джунглі — це стрижений англійський газон порівняно з тим зеленим пеклом. З початку історії гомо сапієнс туди ні разу не ступила людська нога. Уявіть, з часів австралопітека.

— Як то? Чому?

— Там, як кажуть, споконвіку найбільша на землі, на багато десятків кілометрів уздовж і впоперек, колонія диких бджіл. Бджолиний мегалополіс, ледь, скажімо, не як той мегалополіс, що від Нью-Йорка до Вашінгтона. І бджоли там якоїсь особливої раси. Хмари, сила-силенна полчищ, легіони. Укус однієї бджоли — дуже болісний, рана часом тижнями не заживає; п'ять укусить — параліч, буває — тимчасовий, а буває й ні. А якщо вже більша кількість покусає — кінець неминучий.

— Це буває, — сказав я. — Що ми знаємо про яди? Винайшли ось учені універсальну протизміїну сиворотку. Хоч кобра кусай, хоч гюрза — нічого тобі не буде.

— От-от. А чому не вживають? Здається, така панацея, порятунок для всіх людей. Аж ні. Тому що такий, застрахований від усіх змій, неминуче помирає від першого ж укусу звичайної бджоли. Ось і розберися, що краще. Дивно, що ці бджоли зовсім не чіпають тварин. А живе їх там багато. Маловивчені, а то й невідомі науці. Деяких бачили. Виносить