Чорний замок Ольшанський - Володимир Семенович Короткевич
— Лети!
Пізно. З трьох боків галявини виїжджають з пущі вершники, оточують нас двох. Напівкруглий аршак[39] все більше замикає коло довкола нас. Чоловік сорок. Деякі в цільнокутих латах, деякі в калантарах залізних, пластинами, дехто просто в кольчузі, два чи три в ребристих, кутих смугами панцирах (із суцільних шоломів крізь щілини видно тільки безжалісний блиск очей). А он троє в лускатій східній зброї. А там кілька в карацановій зброї, теж кольчужній, але кожне кільце покрите зверху сталевою лусочкою. У деяких тигрячі шкури на плечах (гусарів, чи що, позичив у якомусь найближчому військовому відділі, чи, може, деякі друзі-гусари самі зголосилися взяти участь у ловах). Списи, шаблі, келепи. Ніби на великий бій виїхали, а не для того, щоб спіймати двох знесилених людей.
І в середині півмісяця — сам. Їде на вороному коні, вкритому карацановою попоною. З-під чорного кунтуша, розшитого золотими травами, вибивається адамашковий жупан. На голові хутряна шапочка з блакитним пером. Підперезаний веселковим турецьким поясом. І аніяких лат. «Брешеш, вельмишановний. Я знаю. Під жупаном майже завжди в тебе кольчуга. Та й під поясом — поручуся — для вірності металевий пас».
А обличчя?! Крий боже навіть вві сні побачити таку сатанинську подобу. Лице як з міді вилите, чорні вуса, чорний, але вже з сивинкою хвилястий чуб, рот твердий, очі кольору сталі, пронизливі. Губи кривляться, як дві гадючки.
— Ну що, вірна жіночко? Що, женишок? Чи вдалася ж тобі твоя намова? Чи успішно тобі вдалося моє добро плюндрувати?
— Крадене воно, твоє добро, — я відкидаю чернечий капюшон. — А де не крадене, то це Іудині гроші, ціна проданих тобою друзів.
Він наближається. Вороний топче верес, косить очима і скалиться, як диявол.
— Ну що ж, — усміхається вершник. — Насмілився ти на жінку, на моє майно зазіхнути, то не скаржся тепер і на мою гребу. Що вибиратимеш? Обішання[40], або тижнів зо два в усніяному[41] квасі, щоб шкура міцнішою була, чи сліпими вас у паток[42].
— Кізяк ти, грязь, — відповідаю я.
Він махає аршаку рукавичкою.
— Спішитися всім, — і різко підводить голову. — Ох, чорт! От нюх у зарази. І звідки довідався, куди скачемо? Хитрий, чортів лис.
Тільки через якусь хвилину я чую далекий спів рогів, який усе наближається й наближається. Потім поміж чорних стовбурів-велетів подекуди почали з'являтися відблиски, а пізніше дедалі сильніше й сильніше наливатися багрянцем рухомі, все виразніші плями. А потім на поляну виїхав у супроводі чотирьох латників із смолоскипами в лівій руці (права в усіх лежала чи на шийці гаківниці, чи на рукояті шаблі) туго збитий, але не дуже високий чоловік у простій, але вельми, видно, дорогій місцевій чузі, жовтих капцях і в гарній суконній шапочці, облямованій тонкою смужкою хутра. І жезл короткий в руках, знак судді.
Шапку зняв, розсипалося волосся, мало не по-селянському підстрижене «під горщик». Обличчя просте, худорляве, хоч і широке у вилицях і твердих мускулах на щоках, очі пронизливі й трохи іронічні.
«Копний суддя. Сам Станкевич. Один з небагатьох непідкупних, один з тих, що кожну справу до заслуженого і справедливого кінця доводить».
— Що ж це ти, княже? Ти ж обіцяв? А тут кажуть: на лови поїхав. Тож-бо хороша твоя обіцянка, якщо у твоїх людей на сідлах ужи[43] бачу. То що мені, тікачів[44] аж до самого Жигмонта Третього посилати? Кров шведська та кров Ягеллонів — ой як вони до себе іншу кров тягнуть. Просто як магнітом залізо.
— Та ми й справді на лови, — не відводячи очей, каже князь. — На лови, та ось випадково на них натрапили. Видно, заблудилися. То хоч до шляху довели б. А зранку і лови.
— Самі на шлях виїдуть. А ви ось краще зараз нас виведіть на те місце, де табір перед ловами розбивати хотіли, ночувати, та вранці — з богом. Звірі в яри, зубри в яри. А звідти, з місця табору, ми вже самі дорогу до замку знайдемо та почекаємо вас, доки ви з полювання не повернетесь.
— Та навіщо ж, найясніший? Якщо ви завітали в мою скромну кам'яницю, то давайте або ми вас залишимо з нами в таборі, а вранці разом на лови…
— Стомився я, ваша ясновельможність. Відпочити б хотів…
— Або ми разом поїдемо зараз у замок…
— Та навіщо ж я псуватиму вашу забаву? Ви нас тільки до табору, до нічлігу проведіть. Це ж і недалеко. Якихось шість литовських верстов.
— Польських це вважай дванадцять, — буркнув ловчий.
— Байдуже, — сказав Станкевич, — час звикнути. І пам'ятати слова Вердума: «Міlе podolskie, czyli ukrainskie, sa dwa razy tak wielkie, jak poskie, a im dlizej Turcji, tym wieksza mila»[45]. Ну, а там ви станете табором, а ми поїдемо до замку… Вам треба таки розвіятися, бо з наступного тижня і вам, і мені передбачається щось незвичне, і нас чекатимуть не вельми пристойні й приємні дні, — глянув на нас, потім на князя. — А ці нехай їдуть, виберуться. Я гадаю, нема нам чого складати ціну кришталевому кубку, якщо він дав велику тріщину в дні. Та й не до посудин вам буде.
— А я і не збираюся його склеювати. Нехай їдуть.
— Княже, — тихенько шепнув ловчий. — А заводні коні, змінні з вантажем. Невже віддамо? Їх би…
— Нехай забирають свої онучі, — каже чуйний Станкевич.
— Так там же…
— Цить, — шипить князь і мовчки давить колючою шпорою ловчого по нозі. Тепер шипить той. Від болю.
— В сідла, чорти, — бурчить князь Вітовт. — Я вже в сідлі.
Погоня злітає в сідла, починає зникати між дерев, розсіюватися між ними, зникати. Меркнуть вогні смолоскипів. Зникли.
Голова жінки падає мені на груди.
— Боже, нехай вічною буде слава твоя, — жінка плаче. — З печі вогненної, з пащі левиної врятував ти нас.
— Ну, Ганно… Ну, Сташко… Ну… Гордиславо, — я гладжу її волосся. — Тепер усе, тепер усе буде добре…
Але думки мої не тут. Я думаю. Станкевич відпустив жінку-втікачку князя. Ясно, не ті часи, коли за прелюбодійство карали смертю, хоч і таке подекуди ще трапляється. І всім відома його «симпатія» до князя Ольшанського. Ну і ще: не знав, що під плащем я, Волюжинич. А може, знав? Багато говорили про Станкевичеву «любов» до вчинків короля Тикмуна, хоч суддя й мовчав. Знав. Напевне знав. Тому і відпустив. Не знав тільки, що у в'юках на спинах запасних коней. Якби знав — сухими не вийшли б.
А тепер що? Тепер напевне врятовані. Шість польських миль,
