Чорний замок Ольшанський - Володимир Семенович Короткевич

Вранці, коли я прокинувся, в печі палав вогонь, господиня ставила туди горщики. І тут відчинилися двері, і два хлопці занесли до хати третього. Один ніс ноги, другий голову (не плечі, саме голову), а середина висіла самостійно і погойдувалася, мов гамак. І тоді господиня сплеснула руками і зовсім без злості, а тільки з безмежним подивом протягла:

— А-а, си-ноч-ку мій! А ти казав, що на своїх ногах прийдеш!

Варіацію тієї пригоди бачив я перед собою зараз. Ох, і добрий же наш народ до такого! І я тільки подумав, що, коли гак буде далі, — доведеться вибиратися. Вибиратися од Вечірки хоча б до діда Мультана.

Вечірка обмацував здоровенні гулі на голові і бурмотів гірко:

— Били мене. Ой, били мене!

Потім ми довідалися, що ніхто його не бив, що вони з братом взяли «на коня» перед автобусною станцією, брат поїхав, а Чесевич, замість того щоб іти додому, потупав ревізувати свій клуб і там кілька разів ударився головою, а потім, замість того щоб лягти в клубі на канапі, попростував додому.

— Ішов-ішов, — бурмотів Вечірка, — надто далеко йшов. І в канаву впав… Лежу впоперек, як гребля… І води з одного боку багато, і вона через мене пе-ре-ливається, дзюр-чить… І машини повз мене з фарами: «в-ву-у, в-ву-у». А я руку піднімаю, а вони не зупиняються.

— Угу, — сказав Ольшанський. — Добре, що нас трохи занесло і світло на канаву впало. Лежить, справді, як гребля. І один палець часом від кулака відставляє. Це йому здавалось — голосує. На повний зріст і всією рукою.

— Так мо', чарочку, люди мої добрі?

— Сьогодні не хочеться, — сказав Шаблика.

— А звісно ж, мої дорогенькі. Бо це ж на такого шалапута надивитися, то вік не захочеш.

Вони пішли. А Вечірка ворушився на лежанці весь червоний від розтирання і бурмотів досить безладно:

— В-ву-у, в-ву-у… А я голосую… А тут тіні йшли… Дві… І стали… Гомонять… Не бачать, що поруч… гребля лежить… Яйця кам'яні, страшні… Друга праворуч за північною вежею… Яйця…

Белькотіння було незвичайне, але зовсім без зв'язку, і я: шав, що завтра господар не зможе й згадати про свої нічні пригоди. Тому я взяв від Марії Семенівни чарку (мене вже трохи морозило від промочених ніг) і вийшов з хати, щоб іти до свого прихатня.

Розділ XII

Початок пошуків

Увечері я вирішив поїхати на день-два додому, а до того часу трохи полазити по замку і намітити сякий-такий план дій. Ранок знову видався свіжий, але сонячний. Такого ранку краще не в підземелля лазити, а сидіти на призьбі, на сонечку, щоб вітерець не доставав, слухати півнів і думати про те-се. Але саме тому мені й треба було лізти. Треба братися за справу серйозно. Тому, і ще тому, що так тривожно світив незрозумілий нічний вогник у вежі замку. Другій вежі праворуч від північної. А може, в першій від неї. Я тільки приблизно встановив, у якій.

Підлога збереглася в усіх залах жилих приміщень першого і другого поверхів, але у вікнах-бійницях нижнього і вікнах другого поверху не було жодної шибки, і протяги гуляли поверхами вільно, здіймаючи з куп щебінки пилюку. Філари (колони, що підтримували склепіння) і самі склепіння були обурливо й огидно пооббивані. Кіші, в яких, видно, стояв колись посуд, вази чи невеликі статуї, були повні вапнової окрушки. Нічого цікавого я в усіх залах не знайшов і тільки пошкодував, що цілком ще придатний будинок хиріє в запустінні.

У чотирьох вежах, які я обстежив, знизу була глуха підлога з могутніх кам'яних квадратів. Лишалися чотири вежі північного боку. В одній вниз вели кам'яні, вкрай стерті приступки, але спуск закінчувався на глибині приблизно трьох метрів залізними, завтовшки з руку, ґратами. На ґратах висів величезний, дуже старий циліндричний замок з тих, у які ключ загвинчується, як гляйсер. І замок, і грати були криваво-чорні від іржі. Я вирішив, що навідаюся сюди пізніше.

Під наступною вежею також був ніби вхід у підземелля, але завалений кам'яними брилами, щебінкою, вапновою окрушкою і сміттям. Потрібна була кирка й лопата. Отож і цей вихід був закритий.

— Антоне Глібовичу! — пролунав десь нагорі крик.

Увесь у пилюці, я виліз на денне світло і побачив напівзігнуту постать Мультана-Потерухи, а поруч з ним дві фігурки хлопчиків років по сім-вісім.

— Це мій Стасик, — з гонором сказав дід Мультан.

Стах був завзятим наїжаченим горобеням. Якщо, звичайно, уявити білого альбіноса-горобця. Ще весна, а він встиг уже геть вигоріти, за винятком глибоко-синіх очей.

— Ну, здоров, Сташе, — сказав я.

— Здоров, якщо здоров, — із солідною зухвалістю сказав сільський Гаврош.

— А оце його друг, — сказав дід. — Василько Шубайло. Ці допоможуть.

Василько дивився спідлоба. І ще з-під кучми такого ж безколірного від сонця чуба.

— Ну, Васильку, а ти ж чого такий скромний та несміливий.

— Та-а, — беззвучно сказав Василько і від присоромленості почухав однією босою ногою другу.

Дід пішов, а ми сіли на валуни, щоб обміркувати план нашої воєнної операції.

— Ну, хто підземелля знає?

— Трохи, — сказав Стасик. — Бо до кінця їх і сам чорт не знає.

— А ти, Васильку?

— Та-а, — відповів той.

— Ну, з такими орлами я тут гори зверну. І ось що перш за все зробимо: вчора я вночі бачив он у тій вежі вогонь. Що то могло бути?

— Це-е треба зметикнути, — розважливо сказав Стасик.

А очі загорілися. І я зрозумів, що старий Потеруха в його віці був, видно, такий самий: суміш солідного, домовитого дядька і молодого гостровухого сатира.

— Ну, чого сидимо? — сказав «молодий сатир». — Полізли, не гаймо золотого часу.

— Та-а, — сказав Василько. — Да-а-ффай…

Дорослий остолоп і двоє малих крізь пролом забралися у вежу. Всю її середину, аж до першого ярусу, займав стовп од гвинтових сходів. Але нижні приступки випали. У стовпі залишалися тільки ямки від них.

— Дядьку Антосю, — сказав Стасик. — Я перший полізу, а ви за мною. Бо, коли я зірвуся, ви мене втримаєте. А коли ви перший полізете і зірветеся — мені втримати буде важкувато.

Стах поліз, як вивірка. А за ним, трохи важкувато, поліз я, ставлячи носки у ямки від приступок у стовпі.

Піднімалися по спіралі. Дуже похвальне заняття для за п'ять хвилин доктора наук.

З яруса, з висоти, крізь бійниці було видно Ольшанку, і течію Ольшанки, і поля, і зазеленілу Білу Гору з маленькими постатями людей на ній. Он навіть, здається, можна відрізнити Сташку. І Генку.