Чорний замок Ольшанський - Володимир Семенович Короткевич

Але не це нас цікавило. Ярус, з якого невеликий пролом у стіні вежі вів на гору колишніх житлових приміщень, був заселений. Принаймні ще зовсім недавно. На підлозі кілька оберемків свіжої, м'якенької вівсяної соломи. На цегляному виступі стіни краплі стеарину.

У каміні — попіл. Якби давній — видуло б.

Василько Шубайло, який спустився перший, раптом копнув ногою щебінку.

— Ти чого? — спитав я.

— Та-а. Пилюки нема.

Я, звичайно, не помітив би цього. А він уже викопав бляшанку з-під бичків у томаті. Порожню. Спорожнену недавно, бо юшечка ще не висохла.

— Бандюга, — сказав Стах.

— Чому?..

— Ну, — він несхвально подивився на мене. — І дурному ясно. Якби просто якийсь волоцюга — нащо б йому закопувати бляшанку?.. Кинув би, і все.

— Маєш рацію, орел. І добре, що у вас хороші очі.

Потім ми обережно оглянули підземелля під однією з веж.

Я боявся, що станеться обвал, і не пустив туди дітей. Але вони ж такі нишпірки, що гнати їх від цікавого — марна справа. Як кота від сала. Прокралися і почали шастати по кутках. І нічого не знайшли.

І тоді я відпустив свою гвардію на кілька днів. Попросивши, щоб самі не лазили. Бо ще трапиться щось, а тоді — як глянеш в очі дідові Мультану і батькам Шубайлам?

… Коли я, в пилюці і брудний, ішов повз будинок правління, голова Ольшанський покликав мене з вікна.

Звичайний кабінет голови колгоспу. Довгий стіл, стільці, портрети. По кутках снопи різного збіжжя, видно, премійованого колись, але тепер, з минулого року, вже добре вкритих порохом. А на стільцях, пообіч стола, Ольшанський і Висоцький.

— День добрий, Ничипоре Сергійовичу… День добрий…

— Ігнась Якович, — схилив голову Висоцький.

— Сідайте, Антоне Глібовичу, — якось занадто… ну, ніби пробачення просячи, — сказав Ольшанський.

Ми мовчали. Говорити, власне кажучи, не було про що. Потім голова крекнув.

— Ви ось що, Космич. Плюньте на те, що тоді було. І на нього, — він крутнув кудись головою, і я зрозумів, що мав він на увазі Гончаронка.

— Чому?

— Нікудишнє це діло, безглузде… Ну, навіщо нам сперечатися?

— Боїтеся, що нагорить? — просто спитав я.

— Боятися? Ні. Але неприємно. І, рацію маєте, нагорить. Чому не відмовлявся, виконуючи безглузді накази… Правдивіше, чому дурні поради слухаю… А Гончаронок зараз теж десятому закаже. Дошку ми знайшли. В бур'яні. А думали, що хтось зняв з району чи області, що цінності ця руїна не має.

— А хіба так буває, щоб без відома місцевих?

— А негодяща, — сказав раптом Висоцький. — Он голова досвідом їздив обмінюватися під Давид-Городок. Так там якісь лоботряси теж дошку зняли. І всі так само, як і ми, подумали.

— І розбирати вже почали церкву. Але тут вчитель історії з Мінська подзвонив, і такий тарарам зчинився, що в районі ледь одбрехалися, що, мовляв, стару зняли, бо проіржавіла, і нову треба ставити, — сказав похмуро Ольшанський.

— І нікому в голову не цюкнуло, — сказав я, — що ані хвилини без охорони, що стара повинна висіти до нової?

І сам зрозумів, що нікому.

— Ну, а Гончаронок що ж? — спитав я.

— Ет, — махнув Ольшанський рукою, — хоче все життя героїчно «гестапівським» періодом жити. Він і підтримав мене, коли я завагався на хвилину, а чи варто в тій бандурі прохід пробивати. Каже: «Наказ»… Та — плюньте. Тим більш таке сталося при цьому. Але лікарі в нас добрі…

— Плюну.

— Ну, а куди ви сьогодні?.. — спитав голова.

— Ось помиюся та піду на автобусну зупинку. Хочу на днів зо два у Мінськ.

— Нащо? Це ви звідти можете до Кладно, а потім автобусом, — сказав голова, — зручніше до станції Єзна. Двадцять кілометрів і просто на Мінськ.

— Нічого собі зручніше.

— Так сьогодні туди наш грузовик поїде, машини приймати. І ось Гончаронок поїде, Висоцький, Шаблика. Шаблика по шкільні прилади. Загодя. На наступний рік. Ми цього «хапай — переймай» не любимо. Доїде якраз до вечірнього поїзда. Та й на майбутнє, от Висоцький, наш «візник», прошу шанувати. Щодня в Ольшани, в інші місця по окрузі, кожні два-три дні — на станцію. І «козлик» є, і «Москвич», а часом доводиться й так, «вівсяною парою». — Зітхнув: — Підманула нас залізниця. Дійшла колись до Єзни, а потім крутнула на північний захід і пішла, пішла все далі, аж до Кладно. А звідти автобусом — самі знаєте. А якби до нас — було б уже непогане містечко.

— Коли буде можливість, — скористаюся.

… Через годину Шаблика, Висоцький, Гончаронок і я вже тряслися в кузові грузовика. Ніхто не захотів лізти в кабіну до шофера, бо травневий надвечірок стояв на диво теплий. Я згадав слова з тієї поетичної легенди:

Слуцькою брамою вночі таємно вони втікали:

Місяць у хмарах пірнає, а хмари біжать, наче хвилі.

— Слухайте, Шаблика, є в замку Слуцька брама? І чому така назва? Брама ж одна?

— Є. Вірніше, була. Слуцька, або Несвітська. Звідси і колись через десять кілометрів був поворот на Несвіт — Слуцьк. Потім її цеглою заклали. Як і другу. Тільки третя лишилася. Головна. Слуцька — це друга з того боку, що проти Головної.

Зараз я був майже впевнений, що це саме в ній горів нічний вогник, видимий тільки з однієї точки дороги. І в сусідній вхід до підземелля.

— З тим боком муру, напевне, і воєнна історія пов'язана, — сказав Шаблика. — Дошку кілометрів за два від села бачили?

— Бачив.

І справді, стоїть невеличкий обеліск з сірого бетону, і в нього вмурована мармурова дошка:

НА ЦЬОМУ МІСЦІ ПОХОВАНІ

ЧОТИРИСТА РАДЯНСЬКИХ ГРОМАДЯН,

ПО-ЗВІРЯЧОМУ ВБИТИХ

15 ЛИПНЯ 1944 РОКУ

НІМЕЦЬКО-ФАШИСТСЬКИМИ

ЗАГАРБНИКАМИ.

ВИ СТОЯЛИ ДО СКОНУ,

ЯК ЦЕ НАЛЕЖИТЬ ЛЮДЯМ.

СПІТЕ СПОКІЙНО,

ВІТЧИЗНА ПРО ВАС НЕ ЗАБУДЕ.

— То німці з села всіх людей в останні дні вигнали. Думали — розстріляють. Але ні. Тільки змусили в чистому полі під охороною прожити три дні. Дехто в облаву не потрапив, бродив у лісі, але в Ольшанку йти боявся. Бо вони бачили, як ішли у напрямку замку вантажні машини під охороною. Багато. Штук сорок-п'ятдесят. Знаєте, оті німецькі тупорилі. А до того, як вони їхали, пригнали туди велику колону людей. А потім дуже здалеку постріли. Наприкінці третього дня. І назад уже — ніхто. Знаєте, можете здогадатися, що це було.

— Знаю, айнзацкоманди добро й архіви ховали.

— Чому? Могли ж вивезти? Хоча ні. Кладно тоді було в напівкотлі, — думаючи вголос, сказав Шаблика. — Дай боже вивести хоч би частину війська.

Машина почала