Чорний замок Ольшанський - Володимир Семенович Короткевич

— І ще одне, — сказав я. — Чи не пов'язана ця історія з іншою, дуже давньою. Ольшанський з німцями співробітничав?

— Ну?

— Міг бачити, і як ховали, і як розстрілювали. Я тут розгадую одну цікаву головоломку трьохсотлітньої давності. Страшнувата. І багато кому вона коштувала життя.

— І розгадали? — несподівано запитав Висоцький. (Ми думали, що ті дрімають).

— Майже.

— Розгадка, видно, не на середню людину, — сказав він.

— Ну чому так? Коли розум беручкий, то якраз на такого. Ну й, звісно, деякі знання треба мати.

— Ну, тоді це не нашого розуму справа. Шаблика он хіба.

Єзна була тією невеличкою станцією (мало їх лишилося після війни на Білорусі), де й тепер на будинку висить дзвін, у квітнику, з одного боку, височать товстелезні тополі, а в маленькому залі чекання напівтемно, й душно, й плаче, нявкає невідомо чиє кошеня.

… Коли злізли з грузовика, в мікроскопічному станційному селищі заморгали перші вогні. Висоцький з Гончаренком побігли у своїх справах (умовлено було на пізній час), а Шаблика, в якого в Єзні були приятелі, перш ніж іти до них ночувати, а завтра вранці взятися за роботу, покурюючи зі мною на пероні, дивився в далечінь, за далекий вогник семафора.

— Ось чому це так, Антосю, що в юнацтві до поїзда ходили гуляти, як на бал?.. Якесь інше життя поруч пролітає… Не наше… Може, краще, а може, таке, що собаці не побажаєш. А зараз не тягне. Сидів би й сидів на своєму місці.

— Мохом обростаємо, Ригоре. Старіємо.

— Видно, так… То що ти там казав, Антосю, про головоломку?

Я в найзагальніших рисах розповів йому про все, не згадуючи, звичайно, ні про долю Мар'яна, ні про книгу, ні про зміст написаного, ні про всю катавасію, яка раптом зчинилася довкола легенди трьохсотлітньої давності.

Шаблика замислився.

— Щось в усьому цьому є, — нарешті сказав він. — Але все одно нічого не вийде. Ти не знаєш товщини й довжини кийка.

— Ну, «початки», як казав невмирущий Якуб, і ми знаємо, — сказав я. — В розумінні математики.

— То що, близько до розгадки?

— Досить близько.

— То мовчи ти тоді, хлопче, і нікому — ні-ні. Щоб іскри з тебе не було чим вибити. Справа якась… паскудна… Нелюдська якась справа.

— Ну що ж, Антоне Глібовичу, — «изрек», підходячи, Висоцький, — доведеться вам, хочеш не хочеш, їхати зі мною до наступної станції.

— Чому? — здивувався Шаблика.

— А, чорт на нього, комірника… Домовилися — так ні, попхався кудись у сусіднє село. Якесь там весілля чи похорон.

— То що ви? — спитав я.

— Гончаронок тут лишився, а я до його родичів іти не захотів. Поїду до Польної. Там друг, у нього переночую, а першим ранковим — сюди.

Підкотив поїзд вогненним змієм з чужого світу. Промайнули у вагоні-ресторані занадто піднесені обличчя чоловіків і занадто красиві постаті жінок. Дехто був з келихами в руках. І всі дивилися на цей освітлений клаптик землі, перед яким довгий час була темрява з поодинокими вогнями серед полів, — і після яких, вони знали це, знову довгий час буде темрява.

— Ей, тубільці! — загорлав якийсь «піжамний» з підніжки. — Тут у буфеті пива нема?! Бо у вагоні закінчилося!

І тут мене здивував вираз жорстокої, невблаганної ненависті на обличчі Висоцького. Такому звичайно лагідному обличчі.

— Таким, як ти, нема, пройдисвіте, — процідив він. — І взагалі, котись, — це вже вголос, — тобі люру[9] хлебтати. Або взагалі г…

Життєрадісний «пройдисвіт» живо гулькнув назад у вагон, як слимак у свою раковину. Може, й посперечався б, але побачив — стоять троє. Хоч я і Шаблика були тут ані сном, ані духом…

… Коли ми сіли в майже пустий вагон і зовсім пусте його купе, я запитав Висоцького:

— Ну чому ви його так?

— Ет, — все ще сопучи, сказав він, — ти тут трясися чорт-зна-куди, вертайся вдосвіта назад, а він — «тубілець». А скільки ж тут мерзло, мокло, постріляно скільки, вбито…

— Аргумент, — сказав я. — Я теж якось їхав. Листопад. Сльота. Присмерк. Пейзажі пообіч залізниці самі знаєте які після німців. Ну, стоїмо, куримо в тамбурі. І тут якийсь тип дивиться на туман та дощ і каже: «Правильно німці цю країну «шайзеланд» називали». Я тут не витримав. «Якщо тобі жінка зі мною чи з кимось іншим роги наставила, то не кричи про свою ганьбу. Якщо слабак, то такої землі не лай. — І не стримався: — А якщо ти зараз не зробиш, як кажуть твої улюблені нацисти, «хальт мауль»[10], то я зараз двері відчиню і тебе на повному ходу під укіс викину…» Він чомусь заткнувся. Пішов до себе.

Обличчя моє, видно, навіть від однієї згадки зробилося незвичайним, бо Висоцький дивився на мене, занадто придивляючись. А мені стало раптом соромно і спогаду, і того, як я розхвилювався.

Поїзд колотило на стиках. Висоцький відвів очі, теж схвильований.

— А чому ви тут візником? — спитав я. — У вас же якась освіта є. Зважаючи на мову й манери.

— Ну, раз уже всі Ольшани знають з пліток і все одно розкажуть, то краще від мене.

— Правильно. Плітки в таких містечках до страшного суду доживуть.

— Освіта, зрозуміло, так собі. Чотири класи польської гімназії. Вигнали за участь у патріотичному гуртку. А потім — війна.

— То підучилися б десь на бухгалтерських чи якихось агрономічних курсах.

— Ні. Все-таки і той, і той — фігури на селі. Я цих складностей по вуха наївся. Троюрідного брата поляки повісили перед самим вереснем.

— За що?

— А бог його знає. Я з ним майже незнайомий був. Нібито вбив провокатора, а ті підстроїли справу так, що вбивство кримінальне. Ну й, зрозуміло, може, хто й заступався, а широка громадськість — ні… Другий, двоюрідний, розстріляний німцями за підпілля прямо на вулиці. Хто каже, що в Кладно, хто каже, що вивезли в Білосток. Так що, бачите, нашому брату куди не кинься. Краще я вже тут. Спрос, як кажуть росіяни, малий, відповідальності нема. Тихо — і гори воно все.

Розділ XIII

Нарада двох холостяків, одного вдівця і одного жонатого

Вранці я подзвонив у Кладно Максимові Смицькому. Одному з кращих, якщо не найкращому, знавцеві міста і його історії та всієї округи. І, на щастя, застав його вдома.

— Слухай, Максиме, ти історію з Ольшанським замком чув?

— Друже, ти мене за дитя вважаєш. Скоро посадиш за парту і примусиш учити…

— Що?

— Ну: «Сам собі котлетку смажив і замурзався у сажу», або: «У Мані вірний був баран, вірніший, ніж