У країні ягуарів - Габор Молнар

«Замок» термітів твердий і гладенький. По опалому листі повзуть три терміти з великими крилами. Вони, певно, прилетіли сюди з іншого термітника. Комахи рухаються дуже повільно. Видно, їм заважають великі крила. Природа на короткий час наділяє ними самок термітів. Одна з них уже скинула з себе коричневі крила, наче незручну сукню. Самка поповзла швидше, а слідом за нею поповз самець. Ці двоє незабаром утворять нову сім'ю, яка спорудить собі власний «замок».

Трохи далі бачу ще кількох термітів, що саме намагаються звільнитися від своїх крил.

Цікава все-таки природа. Вона чомусь дала крила цим боязким білим мурашкам, які вічно живуть під землею і виходять звідти лише для того, щоб добути їжу. Правда, природа наділила їх крилами на короткий час. Вилетівши з «замку», самки терміти скидають їх.

Пройшовши далі, бачу ще один конус термітів. Скільки слини треба було виділити комахам, скільки глини переносити, щоб збудувати такий великий земляний конус.

Я минаю термітник і прямую далі. Знову починається тихий дощ, який сповнює джунглі монотонною музикою. Стрімкий схил, вкритий камінням і зарослями, через кілька хвилин стає мокрий. Я стою наче посередині оточеної пралісом ванни і приймаю душ.

Раптом відчуваю в грудях якийсь тиск. Таке відчуття мені вже знайоме. Воно виникає завжди при зустрічі із змією. Від чого це, не знаю. Може, інстинкт мисливця попереджає про небезпеку?

У таких випадках я завжди з напруженою увагою стежу за всім, що діється навколо. Тиск не припиняється. Власне, це навіть не тиск, а щось схоже на кисневий голод. Здається, ніби якась невидима рука стискає мене за горло. Хвилююся. Тиск посилюється.

Обережно просуваюся вперед. Ліани, пальми, скелі — все мокре від дощу.

Зовсім не дивуюсь, коли кроків за вісім перед собою бачу величезного полоза з строкатими візерунками. Він повільно і тихо повзе по опалому листі, шукаючи здобич. Голова у боа констриктора випукла, велика, а груба шкура, що збирається в товсті складки, покрита крупною лускою.

Величезний полоз ще не помітив мене. Він більший за того, якого я застрілив недавно. Мабуть, у цих джунглях їх багато.

Полоз повзе, обнюхуючи перед собою землю, — видно, полює, як і я.

Стою мов укопаний і милуюся страшним і небезпечним для людини гадом. Дивлюсь на нього очима любителя природи, а не мисливця. Такий красунь полоз серед вільної природи виглядає зовсім інакше, ніж у зоопарку, між штучними скелями, за гратами.

Шкода, що взяв з собою дробовик. Дріб псує шкуру більше, ніж куля. Про те, щоб піймати цього велетня живцем, нічого й мріяти. Важить він більше за дорослу людину. Красиве забарвлення: сіре, бордове, золотаве — хвилями переливається на мокрій шкурі гада. Довжину боа констриктора важко визначити, бо тіло його ховається між листям і ліанами.

Дощ заливає дерева, мене, полоза і опале листя. Той, хто не стояв з рушницею в руках біля такого хижака, не знає, як заспокійливо діє на людину відведений назад ударник рушниці. Якби я вистрілив у полоза з такої близької відстані, дріб зовсім розтрощив би його красиву голову. Відпускати змію на більшу відстань теж не можна, бо через густі зарослі важко в неї влучити. А полоз-велетень, не підозріваючи, що йому загрожує небезпека, спокійно повзе, обнюхуючи опале листя.

Раптом голова його виглянула з-поміж гілля. Я притискаю приклад рушниці щільніше до плеча і прицілююсь у шию полоза, щоб менше дробинок попало в голову.

Гримить постріл, і мені здається, що з сірим димком пороху вириваються всі нечисті духи з пекла. Я стрибаю назад і миттю перезаряджаю рушницю. Переді мною, наче висока барвиста башта, піднімається, потім падає на землю і блискавично зникає у гущавині полоз.

Тільки обривки ліан і поламаний хмиз свідчать про драму, що відбулася на цьому місці. З досади й розчарування я ладен рвати на собі волосся. І навіщо я цілився нижче голови?! Спотикаючись, кидаюсь до місця, де дріб вирила борозну в землі. Не може бути, щоб полоз не дістав хорошої порції дробу… Про це свідчать його рухи після пострілу. Вони були схожі на рухи людини, яку добряче стукнули довбнею по голові — непевні, хиткі. Отже, полоз поранений і, мабуть, далеко не втече.

Гад зник у гущавині на схилі гори.

Я прямую вниз, продираючись крізь густі хащі. Дуже мала надія натрапити на пораненого полоза. Проте я все-таки намагаюся його розшукати. Де з допомогою теркадо, а де просто плечима розриваю товсті ліани і гілля, що заступають мені шлях. Але слідів полоза не бачу ніде. Поблизу місця, де дробом копирснуло землю, теж немає ніяких слідів. Куди ж подівся переляканий і, мабуть, смертельно поранений полоз? Якби від мене втекла якась інша тварина, я, звичайно, не шукав би її. Але цього велетня полоза шкода втратити.

Дощ уже перейшов у зливу. Повітря важке і задушливе.

Минають перші чверть години, другі, треті — марні розшуки. Полоза немає ніде. В одному місці на деревах побачив чорношерстих мавп, в іншому — від мене втекло кілька коричнево-зелених хамелеонів. Здалека долинув свист тапіра. Цей найбільший представник травоїдних тварин південноамериканських джунглів, що важить близько трьох центнерів, видає дуже слабі звуки. Він спроможний витиснути з себе лише свист.

Лють і досада, які женуть мене за пораненим полозом, — погані порадники, особливо в джунглях. Я майже нічого не помічаю. Вся увага зосереджена на розшуках полоза.

Простую тим шляхом, яким прийшов сюди. Обламані гілки свідчать, що йду правильно. Продираючись крізь гущавину, знову натрапляю на обламані гілки.

Поволі спускаюся вниз. Тут теж бачу орієнтири, що вказують шлях до стоянки. Я весь мокрий, мені дуже жарко. Кілька годин пригинатися, пролазити між ліанами і проповзати під гілками навіть для тренованого спортсмена виснажливо. Серце стукотить, пульс прискорений. Хоч би дощ не накликав нового приступу малярії. Хочеться пити, а струмок — біс його знає де.

Починає сутеніти. Розглядіти орієнтири на дорозі стає важче. День швидко минув. Тепер тільки прагну