У країні ягуарів - Габор Молнар

Мої колекції з кожним днем збагачуються, і доводиться звільняти човен від малоцінних речей, щоб на місце їх покласти колекції шкур звірів та живих змій.

Карбідний ліхтар уже згасає, коли це на щоденник раптом падає велика краплина дощу. Я переходжу під пальмове покриття. По навісу вже барабанить дощ. Шкода, що шкура величезної анаконди мокне надворі. А дощ уже ллє як з відра.

Простую в густому темному хаосі рослин. Здається, джунглям немає кінця-краю. Я, ніби на дні безмежного зеленого океану, вдихаю безліч різних запахів.

За плечима в мене рюкзак. У руках рушниця. Сачка цього разу не взяв, бо в мокрому лісі неможливо ловити метеликів.

Високо на деревах, десь аж у верховіттях, стрибають мокрі, як миші, мавпи. Вони дивляться на мене, мов на якесь чудо — певно, ще ніколи не бачили людини. Від подиву мавпи навіть перестають стрибати. Це чорні ревуни. Вигляд у них жалюгідний. Видно, вони змерзли, бо повітря, задушливе і насичене вологою, в тропічному розумінні прохолодне.

Обережно відхиляю гілля та ліани, але вода все одно ллється на мене струмочками. Через чверть години я змок до нитки. Тільки всередині рюкзака і в дулі рушниці сухо, а то геть усе мокре.

На сріблястих сітках павутиння виблискують краплини дощу. Крім великих зелених ящірок, що втікають від мене, не видно нікого. Кроків моїх не чути: по мокрому, напівзгнилому листі ступаю, мов по м'якому килиму. Де-не-де видніється небо, вкрите грізними дощовими хмарами, що низько пливуть над джунглями. Жодної надії на те, що сонячне проміння сьогодні проб'є ці товсті, густі хмари.

На своєму шляху потихесеньку зламую гілки для орієнтира. Заблудити тут дуже легко. Колись я вже попав у таку халепу. Спогади про те, як я заблудив у джунглях, для мене прикрі. Адже сидіти в темряві на дереві протягом тропічної ночі, прислухаючись до сотень звуків і переборюючи сон, — страшенно неприємна річ. Великі хижаки вдень ховаються, а вночі виходять на полювання. Як захиститися від них у темряві?!

Прямую по мокрому хмизу між камінням, порослим темно-зеленим мохом. Раптом між зеленню навислих ліан щось велике стрибає вперед і блискавично повертається проти мене. Причаївшись, готується до нападу. З рухів звіра впізнаю ягуара. Він стежить за мною, але ще не знає, що я помітив його. Пульс у мене прискорюється. Дуло рушниці повертається в напрямі хижака, що приготувався до стрибка кроків за вісім од мене. Між листям бачу тільки темні, довгасті обриси. Голови не видно. Я лише вгадую, де вона. Ягуар пильно стежить за мною з хащів, присівши на страшних лапах, ладен щомиті стрибнути на мене.

Розмірковувати ніколи. Я повільно ступаю крок убік і стаю за товстим стовбуром. Звідси вже краще бачу хижака. Цілюся прямо в голову. З такої відстані легко влучити і в муху. Плавно натискаю на курок. Постріл, наче грім, лунає серед тиші. В ту ж мить перезаряджаю рушницю.

Обриваючи з дерев ліани, ягуар метнувся вбік і впав на каміння, присипане опалим листям. Вдруге не треба стріляти. Звір ще здригається, підводить востаннє голову, потім безсило опускає її на землю. Старий досвідчений хижак мертвий. Це чорний ягуар.

Я дуже стомлений. Мабуть, від перенапруження нервів. Навіть не відчуваю тієї радості, яка охоплює мисливця після влучного пострілу. Не радію, можливо, тому, що все це сталося блискавично і несподівано. Тепер, пригадуючи зустріч з ягуаром, розумію, чому мене не охопила радість. Адже я почував себе в цілковитій безпеці. Я нічим не рахував, стріляючи з такої близької відстані. Бракувало однієї з основних умов мисливських радощів: подолання небезпеки.

Шкура величезного чорного ягуара надвечір вже висіла розіпнута на стовпах, що підтримують навіс Ягуар просто велетенський. Довжина його від носа до кінця хвоста — два метри двадцять п'ять сантиметрів. Обдерту тушу разом з розтрощеною головою я залишив на втоптаному опалому листі і уламках ліан.

Разом з темрявою, що оповила джунглі, знову прийшов дощ. У такі ночі рослинність оживає. Повзучі рослини за ніч виростають майже на тридцять сантиметрів, а повітря сповнюється важким гнилим запахом.

Все живе причаїлося в лісі — нападає або захищається, відчайдушно бореться за своє існування.

Сьогодні я зустрічав мало птахів. Правда, чув крик гарпії. Це найбільший вид орлів у Південній Америці. Проте самого хижака не бачив. Гарпія, певно, полювала, її особливо бояться незграбні лінивці. Тому вони, зачувши гарпію, завжди ховаються, перелякано втягнувши голови в плечі.

Бразільські джунглі не дуже багаті на ссавців. Мало тут великих травоїдних, а гризунів ще менше. Найбільше плазунів. Та володарем, «царем» джунглів все-таки вважається ягуар. Нема дужчого за нього звіра, і, коли вночі з гущавини чую його голос, мимохіть присуваю ближче до себе рушницю.

Є два види ягуарів — чорний і плямистий. Однак зоологи вважають, що це один вид з різним забарвленням. Підшерсток чорного ягуара коричневий, густо вкритий дрібними нерівними чорними плямами. Через темно-коричневий підшерсток цей вид ягуара називають чорним. Підшерсток плямистого ягуара — яскраво-жовтий, вкритий такими ж чорними плямами, як і в чорного ягуара. Чорного ягуара кабоклу бояться більше, хоч плямистий теж несумирної вдачі.

І чорний і плямистий ягуари — хижі дикі звірі, яких неможливо приборкати.

Крім ягуарів, у бразільських джунглях зустрічаються менш небезпечні для людини пума, барс і тигровий кіт.

Можливо те, що мене цікавить в джунглях, в іншого не викликало б ніякого інтересу. Навряд чи приємно тримати за шию отруйну змію, сичить і обвиває руку. Від ягуарів, які причаїлися в гущавині, не застраховує життя людини жодна страхова компанія. Кліщі, кровожерливі комарі, пекучі білі пухлини, подряпини — все це теж не дуже приємні сюрпризи для людини.

Дим низько стелиться по землі і клубочиться під навісом. Я стаю недосяжним для комарів. Лагоджу риболовні снасті,