У країні ягуарів - Габор Молнар

Вбивши гада, я врятую багато тварин. Та справа не тільки в цьому. Мені дуже потрібна шкура анаконди.

Повільно піднімаю рушницю і цілюсь у голову змії.

Лунає постріл. Масивна анаконда, здригнувшись, повільно сповзає на землю. Безсило піднімається ще раз, востаннє, її плоска, розтрощена голова, і тільки хвіст завтовшки з руку обвивається навколо сухої гілляки. Через кілька секунд анаконда сконала і хлюпнулась хвостом у воду біля колоди.

Скинувши з плеча рюкзак і повісивши його на гілку, підходжу до вбитої анаконди. Біля стовбура вода майже по коліна. Піднявши обома руками товсту анаконду, кладу її за шию і витягаю з-поміж товстих гілок, що ламаються від ваги гада. Марна праця. М'яке товсте тіло чіпляється за гілки, мов за гаки. Пробую витягти змію за хвоста. Теж не пощастило. Доведеться витягати анаконду сантиметр за сантиметром і складати в кільця, наче корабельний канат. Незабаром анаконда вже лежить згорнута в кілька кілець у воді. Тоді беру її за хвіст і починаю тягти на сухе місце — це кроків за шість. Змія важка, кілограмів сто — сто двадцять. У воді це робити порівняно легко, а от між гіллям і ліанами — потрібно багато зусиль. І ось хвіст уже на березі. Скинувши його з плеча, повертаюся назад. Намацавши під водою голову анаконди, міцно хапаю змію обома руками за шию і, задкуючи, повільно тягну її по воді. Сам мокрий, брудний і пахну гадюкою.

Нарешті витягаю довжелезну анаконду з прибережного мулу. Мию шорсткі руки в скаламученій воді і, витираю їх об мокрі штани. Це вже така в мене звичка. Носової хусточки нема, а рушником витираюся лише після купання з милом. Інакше не можна: цілий день так пітнію, що не встигав би міняти рушники. А так піт собі висихає або змивається новим потом. Спершу було дуже неприємно, потім звик. З тих пір, як рукави сорочок пообривалися, витираю піт голими руками. Про нежить тут і мови не може бути. То навіщо ж тоді мені носові хусточки?

І ось шкура анаконди лежить переді мною на землі, згорнута в рулон і перев'язана повитицями. Вона досить важка.

Щоб дістатися завидна до човна, треба поспішати. Забрався я досить-таки далеко від стоянки. Але не шкодую.

І джунглі, і струмок уже поринули в темряву, коли я човном підпливав до вогнища, яке ледве жевріло під навісом.

Важко дихаючи, я з шкурою на плечі виліз на берег, скинув на землю важку ношу і прив'язав човен. Потім наповнив карбідом ліхтар, залив його водою і запалив. Підкинув у багаття кілька сухих гілок. Ліхтар і вогнище освітили маленьку галявину. Перед вечерею я ще розіпнув на ящиках шкуру анаконди, бо, якби залишив її до ранку згорнутою, вона стала б слизька і навіть засмерділася.

Розіпнута на ящиках, прибита цвяхами шкура анаконди схожа на химерний лісовий килим.

Тепер можна покупатися і подумати про вечерю.

На підвішені під покрівлею шкури диких звірів і полозів від карбідного ліхтаря падають химерні тіні. Вже глибока ніч, і комарів стає менше.

Над темним лісом прокотився тихий шелест. Чорна пітьма печі, схожа на темряву всесвіту, вкутує мене з усіх боків та ще й ніби накриває зверху величезним чорним капелюхом. Найсвітліше місце в суцільній темряві — щоденник, на який падає сяйво карбідного ліхтаря, і перо, котрим пишу ці рядки. А навколо глибока пітьма, що має свої особливі звуки і ритми, які людська уява перекладає на справжню музику… В небі жодної зорі. Навіть світлячків на гілках не видно.

Тепла темна ніч полонить мої думки, володіє всіма помислами. В моєму уявленні оживають чарівні мотиви Араня[8] і я ніби чую звуки сопілки. Це туга за батьківщиною, за рідними місцями. Туга — довжелезна нитка, один кінець якої завжди залишається на батьківщині. Як далеко б доля не закинула людину, ця нитка тягнеться за нею скрізь.

Навколо мене живуть величезні полози, анаконди, отруйні змії, тисячі лісових і водяних тварин причаїлися в темряві, а мої думки ширяють далеко-далеко на батьківщині. Як приємно думати про рідний край!

Однак пора повертатися від ілюзій до дійсності.

Щодня зустрічаю безліч лісових і водяних тварин. Серед усієї розмаїтості цього тваринного світу вирізняється своєю будовою і поведінкою мавпа лінивець.

Якщо, наприклад, отруйна змія — втілення небезпеки для життя кожної істоти, то лінивець — уособлення байдужості, тупості і лінощів. Коли дивишся на цю незграбну тварину, здається, що природа зліпила її без будь-якої системи. Найповільніші кадри кінофільму здаються блискавичними в порівнянні з рухами лінивця. Можливо, це якась органічна втома, що настала в цього виду мавп протягом мільйонів років. Навряд чи можна пояснити неприродно повільні рухи лінивця якимись іншими біологічними явищами.

Лінивець живе на деревах, живиться листям і бруньками. За допомогою трьох пазурів на кінцівках пересувається горілиць, чіпляючись за гілки і ліани. Важить лінивець 10–12 кілограмів. Шерсть шорстка, груба, сіра. Єдина прикраса лінивця — золотаво-жовта серцевидна пляма на грудях. Хвіст у лінивця маленький, як у зайця. Трьома сильними пазурами він захищається від ворогів. Приплюснута морда мавпи створює враження неймовірної глупоти. Лінивців дуже мало, бо вони легко стають здобиччю хижаків. Дивно, що ці тварини й досі збереглися.

Я дуже мало приємного сказав про лінивців, але, сподіваюсь, моя мавпа, яку я тримаю в полоні, не образиться на мене. Мій лінивець, прив'язаний на мотузці, висить горілиць на гілці дерева. Мабуть, доведеться його відпустити на волю, бо вже кілька днів він нічого не їсть. Відрізую мотузку. Лінивець дурнувато вирячився на мене, до нього ніяк не доходить, що він вільний. Мавпа потягається, потім поволі простягає одну ногу в напрямі лісу. Це вона так утікає. Доки переступить всіма чотирма кінцівками, настане ранок. Зате лінивець чудовий плавець. У воді він пересувається набагато швидше, ніж по деревах.

Пізніше я випустив і полоненого тату,