Векша - Борис Опанасович Комар

яке там сталося?

Наблизився і жахнувся — дальнії улоговиська вкрило плем’я печенізьке незліченне. Піддався-таки хан намовам царя грецького — тепер сили свої збирає, щоб сараною на землю Руську потай налетіти.

Чи то ж знає люд рідний про таке лихо? Чи то ж готується він зустріти належно гостей непроханих?..

Звернув Векша свого коня в об’їзд улоговиськ, вдарив його ногами під боки. Рвонув кінь з місця, землі, здавалося, не торкалися копита, птахом мчав, вітер обганяв… Та не зміг він обігнати ночі темної: спіткнувся на горбку і впав, знеможений, каменем у високу траву. Впав і Векша в непритомі, землю з розгону обійнявши…

Підвів його вітерець досвітний, прохолодний. Глянув: кінь стоїть обіч, в дорогу проситься, ген-ген праворуч Дніпро широкий плине, в нього річка невелика вливається, а в куті між Дніпром і річкою тою могила височить, смуга борів чорніє за нею.

Чи то не ті бори-пущі, де україна землі рідної? Чи то не та могила висока, де руські дозорці недремно день і ніч чатують?

Авжеж вона!.. Он-бо й дозорець на вершечку ледь-ледь мріє. То вже рідна земля, рідні люди…

І пойняла Векшу така радість — сльози виступили на очах.

Скочив на коня, вигулькнув з трав густих, високих. І нараз йому забаглося співати. Адже, відколи в полон попав, ще ні разу не співав веселої голосистої пісні. Все лиш журливі, печальні, і то стиха, щоб ніхто не чув.

Пасла дівчина качку При зеленім мачку. Пасучи загубила, Шукала — заблудила. Ой гой-гой, і Ладо, Шукала — заблудила! Виблукалась у поле, Там її милий оре, Він оре там ще й плужить, За дівчиною тужить. Ой гой-гой, і Ладо, За дівчиною тужить!..

Але невчасно та пісня вирвалася з його грудей. Розбудила вона сторожу печенізьку, що затаїлась у травах побіля межі руської. Загледіли печеніги верхівця-одинака й кинулися притьмом до нього.

ВИСОКА МОГИЛА

Світати ледь-ледь почало, коли змінилася сторожа на могилі. Стоїть на вершечку рудовусий дозорець, потягується зі сну, повітря свіже вранішнє вдихає на повні груди та все в поле ще потьмарене зорить.

Тільки що це, спросоння чи очі йому чимось запорошило? Ввижається, ніби ген-ген над травами чотири птахи. Та все низом, низом, а вгору не злітають, немовби прип’яті до землі.

Потер долонею очі, перевів їх на землю зарічну Переяславську, туманами ранковими повиту, на дальню Київську подивився, де бори від краю до краю синіють, наче хмари над обрієм, — все звичне, ніяких птахів. А знову глянув у поле, вздрів те ж саме.

— Підійди-но сюдиі — гукнув він дозорця, що біля вогню порався. — Подивись іще ти оком свіжим на поле.

Підбіг той не гаючись і собі втупився в далеч, приклавши руку до чола.

— Бачиш що-небудь?

— Либонь, бачу. Птахи не птахи, і звірів таких немає, щоб із трави настільки визирали…

Переглянулись, помовчали.

Тим часом у полі посвітліло трохи. Скоро й Даждьбог усміхнеться з неба.

— Ні, — озвався нарешті стурбовано рудовусий, — не птахи то й не звірі. Печеніги до нас на конях скачуть.

— Ай справді вони, я тепер бачу, — погодився вогневик.

— І ще, здається мені, що один з них наперед усе вихоплюється, від задніх ніби одбивається… Чи не перекинець, бува, який до нас утікає, а ті його переймають?

— Ге, та як же люто вони зчепилися! Та як же спритно той передній мечем вимахує!..

Але не веселила брань ота рудовусого дозорця. Брови в нього нахмурились, гукнув коня подати йому.

— Що-бо ти, — придержав його за руку вогневик, — може, й собі до бійки встрянути хочеш? Не личить нам, дозорцям, вовків хижих розбороняти!

— Молодий, бачу, ти дуже! — невдоволено мовив рудовусий дозорець. — Звичаю не знаєш ратного, якщо січею нерівною, ніби розвагою якоюсь, тішишся.

Прийняв коня, відчепив з пояса шишкувату булаву й помчав навстріч печенігам. Річку хутко, немов човном, переплив, вихопився на сухе.

Передній одразу ж, пригнувшись до луки сідла, поскакав до нього, вигукуючи щось з усієї сили. Задні придержали коней, покрутились трохи, посварилися кривими мечами й зникли в травах.

З’їхався рудовусий дозорець з утікачем, дивиться на нього: з обличчя ніби й не печеніг, та чорний-чорний, як земля, чи то сонцем полуденним присмажений, чи то навмисне вимазався чимось.

— До смерті я тобі цього не забуду! — вирік зворушено по-руському втікач, скинувши печенізьку шапку і низько вклонившись.

Проте дозорець не довіряє йому, навідліг булаву тримає, глядить суворо.

— Та чи ти не впізнаєш мене?.. — дивується втікач. — Позаторік я з гостями плив у Греччину, дичину ловив он на тій річці, біля вогнища з тобою вночі сидів. Векшею звуся…

Згадав рудовусий, булаву опустив.

— Впізнав, чого ж не впізнати… Тільки чого це ти в полі гасаєш з печенігами? — спитав суворо.

— З неволі я втік, вісті лихії несу. Печеніги йдуть, хочуть зненацька, мов таті[56], на Русь напасти. Вчора бачив: зграї свої в низинах