Векша - Борис Опанасович Комар

Миле було Векші добре товариство, та не можна часу гаяти з ним. Треба на Русь чимдуж поспішати, вість засторожну рідному люду подать.

Так розсудив: пора літня, з путі він не зіб’ється — піде понад Дніпром-Славутичем, він його до самого Києва доведе, він же й прогодує. Хіба сітку взяти, солі трохи, щоб рибу свіжу присолить, та сухарів на прикуску — ото і весь клопіт.

Погодував три дні мошву, невода тягаючи, а на четвертий звернувся по вечері до рибалок:

— Други мої, поглядаєте ви на мене мовчки, а самі ж, мабуть, думаєте: “Що то воно за чужа людина до нас прибилася?..”

— А навіщо нам про те думати? — глянув здивовано на нього Любен. — Невода тягаєш, як і ми, їси з нами з одного казана і ківшика, самі бачили, мимо рота не проносиш, значить, наш. Чого ще треба?..

— Це правда. Та коли болить, то й озовешся.

— Зморився, може? То полеж, спочинь. А якщо занеміг, ми трав тобі цілющих зваримо, воно й пройде.

— Моє лихо не тим гоїться, — похитав головою Векша. — Чули примовку: “По отчині й кості плачуть”?

— Та чули…

— Довго в неволі я ромейській поневірявся, насилу вирвався. Тепер на Русь до Києва пробираюсь. Так ось, коли ваша добра ласка та дружня щирість, то не відмовте, відпустіть.

— З цього б і почав, — мовив Любен невдоволено. — А як же ти проб’єшся туди?

— Піду понад річкою, вона й доведе додому.

— Хе, — усміхнувся ватаг. — Довести-то вона доведе, тільки не туди, куди хочеш… Хіба не знаєш — там повно печенігів? Ось до них і втрапиш.

— Я ночами йтиму, вдень ховатимусь.

— Ні, так не годиться! Все одно десь ухоплять.

— Як же тоді?.. — розгубився Векша.

— Побудь іще з нами, може, хтось із ваших пливтиме та й забере з собою.

— Не можу ждати. Треба вість засторожну в Київ передать. Цар підмовляє печенігів напасти зненацька на Русь.

— Коли так — твоя правда, ждати не можна, — погодився Любен. — Що ж робити?..

Думало-гадало товариство, як Векшиному лихові зарадити, й надумало.

— Ось що, — сказав ватаг, — бери собі нашу довбанку, якою ото невід закидаємо, і пливи до свого Києва. Ми якось обійдемось без неї, треба буде, в сусідів позичимо, а тобі вона, може, життя врятує. Печеніги у воду не полізуть!..

— Други мої!.. — вигукнув радісно Векша.

Спорядило товариство Векшу в дальню путь. Припасу дали йому стільки, що ледве вблагав половину того харчу назад узяти, щоб не потопити завчасно довбанку.

— Щасти ж тобі! — обійняв Векшу Любен, як уже всі попрощались. — А коли домівка набридне, знаєш, де нас шукать. Про осторогу пам’ятай, берега не близься, щоб печеніг який стрілою тебе не почастував.

Узяв Векша весло — вода за бортом закипіла!

Цілу ніч не випускав з рук весла, сорочка од поту не просихала. Лиш на мить зупиниться, побризкає розгарячіле тіло прохолодною водою, прислухається й далі гребе.

Всміхнулося з-за обрію рожеве сонечко до брата свого молодшого, місяця повновидого, вітерець легенький війнув. Вода на річці заіскрилася, заграла, наче всипав її хто безліччю золотих монет.

Уже вкрай виснажився Векша, неміч почала змагати його. Поглянув довкола, де б стати на перепочинок.

Лівий берег стрімкий, глинястий. Самому можна видертись нагору, в траві сховався б, але ж човна ніде не дінеш.

Правий — лозняками, осокою буйною покрився.

Аж ось і сага тиха лучилася. На воді квітів безліч, мовби дівчата вінки свої покидали на Купала.

Заплив, нарвав осоки, постелив собі постіль у човнику, ліг. Поспати б оце йому, сил набратися, та заснути не може. Все ввижається Векші Київ далекий, рідне селище, отець, мати, друзі, Яна…

Ото буде несподіванка, як з’явиться! Ой, тільки не з радісною звісткою він до милого краю лине…

Так і не заснув тоді. Перепочивши, розмочив у воді сухаря, підживився трохи й знову в путь рушив.

Плив попід берегом, де комиші густі та високі, очерети непролазні з кунням, як лисячі хвости завбільшки.

Птахів по зарослях сила-силенна — ще ніколи не бачив стільки! Сполохне їх, злетять угору, сонце хмарою закриють. Воля їм тут, одвіку, мабуть, ніхто не лякав. Погляне Векша на них і себе почуває птахом вільним, що по весні до любої домівки з мандрівки далекої вертає.

Не раз наставала ніч злотозора, не раз змінював її день ясний, доки Векша дістався до острова лісистого, що річку надвоє поділяє. Отут уже вмився він потом. Течія пружна, могутня, весло з рук вириває, човном крутить. Біля острова хоча й тихіше, та зарослі, корчі всюди. Насилу під вечір довеслував до кінця острова.

Витяг човника з води, віддихався, поглянув на острів.

Чи не той це, на якому походяни-руси зупиняються після порогів, щоб перепочити, судна свої полагодити, пожертву скласти богам під священним дубом?

Авжеж він. Он скільки чорних випалів між травами, де колись вогнища горіли! Пакля смоляниста, квачі та весла поламані повсюди валяються. А ген-ген і дубисько-велет стоїть, сягнувши своїм чубом-маківкою неба високого.

Застиг, прислухався Векша й одразу ж учув тихий нестихаючий гул, мовби безперервні перекати далекої громовиці.

Ні, ні, знає молодик, ніякі то не перекати далекої громовиці! То гримотіння порогів близьких дніпрових долинає!

Зрадів, усміхається. Гей, та й перепочине ж він тут на славу: зарості густі — терем