Векша - Борис Опанасович Комар
Коли Любен уже зовсім захмелів, Векша спитав у нього, чому це вони по рибу в Дніпро пливуть, хіба її в Дунаї-ріці немає.
— Чого там немає, є і в Дунаї. Та тільки в Дніпрі її більше, а рибалок менше…
Скінчивши тут, подалися по інших пивницях, дударя захопили дорогою. Виспівують, витанцьовують…
Прокинувся Векша від прохолоди вранішньої. Лежить він на піску біля причалу, кругом друзі вчорашні хропуть. Ні шапки на ньому, ні ходаків…
І досадно, й весело йому.
Човни поминули поросле очеретом гирло, випливли на морське чистоводдя і, нап’явши вітрила, попростували попід лівим берегом.
Все Любенове товариство розмістилося в одному великому човні, а маленьку довбанку із снастями прив’язали ззаду. Рибалки одразу вклалися досипати, лишивши свого ватага орудувати вітрилом. Векша ж ладен був і очей не сплющити до самого Дніпра.
Любен позіхав на весь рот, кривився з похмілля і все позирав на Векшу, мовби збирався й не наважувався йому щось сказати.
Врешті не витримав.
— Слухай, — подав йому повід, — подерж-бо ти ще трохи: руку мені щось у плечі ламає… Отак, отак правуй, все за передніми. Найбільше стережись, щоб до берега не прибило.
А сам ліг і захропів.
Векша швидко призвичаївся до норову вітрила. Його човен плив слідом за іншими суднами рівно, без вихилясів.
Море, мов безкрає синє поле, позолочене вранішнім промінням сонця, поволі набирало хвиль, вигиналось, ніби силкувалось підвестися й підкинути вгору білокрилі човни, щоб ті злетіли й ширяли над ним, як ото ширяють птиці-чайки.
“Яке ж бо гарне воно! — думав замріяно Векша. — І як би всім радісно по ньому плавалося, коли б не було на світі лихих людей, щоб ніхто ніколи не брав невільників, не приковував їх до весел…”
Тоді, як пливли до Царграда, мов у порубі якомусь, сиділи прикуті в лодії, моря не бачили, та й не хотілося його бачити. Страшним, непривітним воно видавалося. А тепер плив би оце по ньому до самого дому…
Коли сонце вже стояло ополудні, а товариство ще спало, помітив Векша, що за їхнім човном, перестрибуючи через високі пінясті гребені хвиль, женеться якась здоровенна морська потвора — чорна, гострорила, з ошкіреною зубатою пащекою й маленькими хижими очима. Він неабияк злякався і розбудив рибалок.
Ті спершу стривожилися, але потім, глянувши на море, заспокоїлись, сміятись почали.
То була велика морська хижа риба. Пливла вона за човном, бо сподівалася, що рибалки будуть трапезувати й кинуть їй недоїдки.
Любен, щоб Векша пересвідчився в цьому, жбурнув у воду скоринку хліба, і рибина тут же проковтнула її.
Правда, ця величезна риба небезпечна, пояснили йому, якщо хто опиниться наодинці з нею у воді, тоді вона може й загризти. Але щоб нападала на човни — такого ніхто ніколи не видів.
Рибалки довго кепкували з Векші за його даремний сполох, а найбільше Любен. Коли всі вже почали забувати про оту пригоду з хижою рибою, він, лукаво підморгнувши рибалкам, стиха підкрався до задуманого Векші й, зненацька вхопивши розчепіреною пазурастою п’ятірнею за руку, несамовито, мовби його справді роздирала ота потвора, закричав:
— Р-р-риба!..
Векша від несподіванки сахнувся, швидко висмикнув руку. Це викликало гучний регіт. Любен аж захлинався, аж тіпався. Можна було подумати, що не сміх його розбирав, а вхопили дошкульні корчі.
Проте надвечір, як море розгулялось, розшумілося, довелося всім зазнати страху. Величезні хвилі так почали гойдати човен, що, здавалося, ось-ось його перекинуть і потоплять рибалок. Солона вода перехлюпувала через борти, заливала судно, нещадно кропила людей. Дужий західний вітер мало не зірвав вітрило, і його довелося згорнути. Довбаночку рибалки ще раніше витягли на човен. Мало допомогли й довгі кулі очерету, що їх прив’язали до бортів.
Порушився лад в усьому поході. Судна вже не йшли одне за одним, як спершу, їх розкидало далеко по морю.
Найбільше рибалки боялися, щоб їх не прибило до стрімкого, кам’янистого берега, де могутні хвилі на тріски розтрощили б човна.
Всю ніч змагалися з розбурханим морем. Лиш на ранок вгамувалися грізні хвилі, влігся на спочин вітер.
Судна знову виладналися й рушили далі.
Чотири дні пливли вони морем, і весь час Векша допитувався нетерпляче, чи скоро буде Дніпро. Коли ж, нарешті, йому показали на широке річище, оточене з двох боків безмежною піщаною рівниною, в нього аж в грудях заболіло. Який же це Дніпро?.. Той, що він бачив, — з гористими та луговими берегами, зеленими островами. Глумиться, певне, над ним доля, марні були сподіванки дістатися до Києва, попередити князя про небезпеку…
Та мало-помалу почали береги зеленню вкриватися, острови вдалині замарились, птиця намножилась, дух землі живої повіяв.
“Ні, не ошукало мене товариство, це Дніпро-таки справжній”, — зрадів Векша.
І після однотонного, заколисливого плескоту моря приємно було пливти цим тихим, ясним привіллям, наближатись до жаданої домівки.
На одмілині одного з численних островів, навкруг яких Дніпро, розлившись в озеро, перепочивав, набирав сил для дальшої мандрівки, рибалки спинились. Одразу сплели лозяні курені, а другого дня й до промислу взялися.
Сама робота була не така вже й важка — закинувши двічі невода, риби наловлювали стільки, що її ставало на цілий день в’ялити і солити. Але ж мошва поїдом їла. Вона немов з усього світу злетілася сюди: сліпила очі, забивала ніс, вуха, лізла під одяг. Не боялася ні сіток, вимазаних дьогтем, ні диму. Лише у воді можна було знайти порятунок. Та хіба ж висидиш довго в ній! Люди сердились, не знати чого сварилися, кляли своїх господарів, що послали їх на таке поневіряння.
