Векша - Борис Опанасович Комар
Векші пощастило ухилитися од їхніх петель, а от Яна попалася. Тоді він, згадавши, як колись урятував Путяту, кидається з сокирою, що якимсь побитом опинилася у нього в руках, до Яни й перерубує петлю так само, як тоді.
Яна біжить до Дніпра, де мають бути руські судна, кличе з собою й Векшу, але він ще одбивається, стримує нападників, щоб дати їй змогу далі втекти…
Ось вона вже зникла за прибережним горбом, і одразу ж звідти, од Дніпра, лунає тривожний поклик рога…
І тут сон його обірвався. Векша глипнув, чує — голосно гуде ратна сурма, розбуджуючи царську охорону.
Наче знетямився Векша, не пам’ятає, як сам вбирався, як коня порав-сідлав, як у доргу вирушали, — усе стоїть у нього перед очима Яна і кличе з собою.
О, недарма вона до нього в сні приходила! Серцем, мабуть, відчула, що йому тяжко, й прагла вирятувати з біди…
А може, то сама Русь кличе його до себе, втікати велить? Але де ті стежки, дороги, що додому ведуть?..
Хоча б хмара ото грозова, що видніється на обрії, насувала швидше, зливою своєю голову йому затьмарену освіжила, думку якусь рятівну в ній розбудила!
Та заклята, мабуть, ця сторона зрадливая, коли й хмара небесна її цурається, третій день ось на виднокраї стигне-синіє, а з місця не рушиться.
Аж вдивився ополудні — не хмара то — гори височіють удалині. Чи не ті це гори, про які Синко розповідав? Авжеж вони, і дідок-варяг казав, що цар зустрінеться з ханом біля межі болгарської. За ними, певно, й земля болгар починається. Ех, через них би тільки…
Калатає серце, дихання важке нагрудники крицеві розпирає, острах бере, щоб лице думки не видало.
В’їхали до підгірного селища. Цар із своїми дорадниками та служками в хорому високу, білу зайшов, охорона його ратна до річки попростувала. Розбрелися хто куди на лісистому березі, розсідлали, де хто схотів, коней, напувають, миють їх, самі досхочу купаються.
Одвів Векша свого коня подалі від гурту. Помив його, сам скупався, одягнув тільки сорочку та ногавиці коротенькі, до пояса меча приладнав. Присів і раз по раз на товариство крадькома позирає.
Врешті влучив мить — шмигнув у кущі, що розрослися над самою водою. Намацав каменюку, посидів трохи мовчки, потім жбурнув її в річку й закричав не своїм голосом, щоб рятували його. Раз… удруге…
Коли ратні кинулись бігти на крик, одрачкував з тих кущів у ліс, схопився на ноги і помчав куди очі дивляться.
“Нехай гадають, що я втопився, — гарячково билася в голові думка. — Прибіжать, побачать на березі шолом, нагрудники. А може, й кола на воді від каменюки ще не згаснуть. Довго шукатимуть, бовтатимуться в річці. А я тим часом далеко встигну втекти. Кінь не розкаже, він без’язикий…”
Все біжить і біжить, подиху не переводячи, аж доки ніч темна не настала.
Тут якраз під поваленими замшілими деревами яма з листям сухим торішнім лучилася. Зарився, немов їжак, меча в руці затиснув. Так і пролежав усю ніч, не випускаючи його. А як діждався ранку, зліз на сосну високу, видивився, де гори сині, й подався далі.
Іде, скрадаючись, прислухаючись, поміж деревами мовчазними, крізь чагарі густі продирається. Кожен шелест під ногою йому за шум-галас видається. Затріщить у хащах наполоханий звір, Векша й завмирає на місці. Та не звір той страшить його — людей лихих боїться більше за звірів. Проте зустрінеться з ворогом, добром вони не розминуться…
Отак і до гори добрів. Стоїть вона прямовисно, небо шпилем щербатим гризе, птахові хіба тільки на неї злетіти.
Так ось чим відгородилася од сусідів земля грецька!
Тільки не злякає його та гора високая, нізащо не повернеться в неволю осоружну! Ліпше вже загине тут, об каміння розіб’ється…
Пішов попід горою, придивляється, чи немає де хідника.
Раптом бачить — багаття погашене чорніє, біля нього струмок спадає з ярочка вузенького. Ярочок той кущами терновими притінений. Хоч і крутий надто, але дертися по ньому можна.
Збирається Векша на гору. Де об камінь обіпреться, де за кущ вхопиться, підтягнеться. Геть уже руки поколов. Але те його не спиняє, все вгору лізе.
Ось і ярочок кінчився, струмок під каменем зник. Вище осип піщаний жовтіє, ледь торкнися — сунеться.
Напився Векша води холодної із струмка, поповз осипом. На два кроки вгору вилізе, на один униз зсунеться. Задихався, упрів. Полежить трохи нерухомо, наче мертвяк, відпочине, та й знову руками-ногами гребеться по піску тому дрібному.
А коли переповз осип, озирнувся, то його ніби варом облило: осторонь під горою дими димлять, люди біля вогнищ метушаться, а він у них на видноті.
Помітили ті, руками махають йому, кричать щось, кілька до ярка побігло.
Як зацькований звір, кинувся Векша дертися по скелі стрімкій, тіла свого не відчуваючи. Пальцями, підборіддям у камінь впинається, за найменше стебельце-травинку хапається.
Оглянеться назад: урвище страшне, голова паморочиться. Зірвись у ту прірву, то вже більше рясту на землі не топтатимеш.
Вершина ж гори зовсім близько, не далі як на постріл з лука. Ще трохи, і його ніхто не дістане.
Але, мабуть, уже не зможе він видертися на неї. Така виснага тіло пойняла, що ні рукою, ні ногою не ворухнути, голова чманіє, в очах туманиться. Знову немовби сон почав йому видітися. Глядить на вершину, а там Яна, отець, мати, Путята маряться. Стоять вони, як живі, й кличуть до себе.
Застиг Векша непорушно, сльози гарячі, гіркі закапали в нього з очей. Невже гинути отут доведеться, отчини своєї, рідних не побачивши, не попередивши люд руський
