Векша - Борис Опанасович Комар

Відтак зловили двох печенігів, що з коней попадали й сховалися в траві. Цих забрали з собою — треба допитатися, що вони знають про наміри свого кагана.

Притомилися русичі, піт, кров витирають руками натрудженими. Добре, що хоч хмара сонце заступила, прохолодою на обличчя гарячі повіяло.

О ні, не хмара то! Вогневик сполох другий дав. Смоляний дим підвівся з могили до самого неба й розплився по ньому.

— Тепер, товариство миле, рани їдьмо гоїти, — мовив рудовусий, — бо завтра, може, свіжі, глибші будуть…

Чорний дим закрутами-вихорами до неба високого звивається, з пагорба на пагорб перехоплюється, вість невтішну, лиху подає:

“Печеніги йдуть!..”

Тужать жони, діти заплакані до матерів туляться. Хвилює, тривожиться люд руський. Сміливий до січі лагодиться, боягуз у нетрях-болотах, борах дрімучих притулку вишукує. Пастух табуни в хащі лісові гонить, ратай збіжжя, харч свій насущний у тайники ховає.

“Печеніги йдуть!..”

Ростуть вали біля засік-городищ, кіллям гострим вищирюються; глибшають рови околишні, смола кипить у казанах кованих, гостей непроханих дожидається. Зброярі мечі замашні, списи гострі кують.

“Печеніги йдуть!..”

Дуднить земля, гудуть, стугонять путі-дороги від тупоту ратного.

Квапляться по них дружини хоробрі в поле дикеє на січу смертную з ворогом підступним.

Розбуркала, сколихнула вість чорна землю Руську. Стали на її захист мужі відважні, сміливі.

Та не знали, не відали о тім печеніги зрадливі, думали несподівано напад учинити. Від рання до ночі вони звіром хижим підкрадалися, гадом-змієм підповзали. І все гадку-мрію колисали, як-то запалають, задимлять городи й весі руські, а в поле дике покотять безкінечні валки возів-кибиток з добром грабованим, потягнуться табуни худоби ситої, натовпи невільників змучених.

Коли вечір на землю спустився, печеніги вже скопом до україн полуденних руських підступали, на спочив біля ріки-межі стали.

Та не судилося помислам-намірам ворожим збутися. Промайнула ніч-зоряниця літня, ранок ясний настав. Прокинулась орда, зирнула за ріку й скам’яніла з ляку-подиву.

Там супроти неї, скільки оком сягнеш-охопиш, грізна рать руська розгорнулась о всю міць свою, готова до січі-захисту стати.

Першими щитоносці в три ряди пліч-о-пліч виладнались, щитами своїми левади зарічні перегородили.

За ними списоносці, мов нива рясна колосся, списи гострії догори зняли.

Потім аж до самого лісу мечоносці, сокирники, лучники поле вкрили, запрудили, а високо над ними стяги руські мають, полощуться.

Спереду ж дружини князь Ігор грає на білому, мов лебідь, коні.

Видивив, зважив ті сили каган печенізький і не став у відкриту брань з русами. Наперед до ріки виїхав своїм чорним, як ніч, конем, князеві Ігорю улесливо вклонився, мовив лукаво:

— Випасли ми траву край Дунай-ріки, сюди оце зайшли, доки нова там наросте…

— А ми жниво впорали, тепер бавимось, розважаємось на просторі…— відказав йому в тон Ігор, князь руський.

— Обачні лише будьте! Трави тут надто буйні, можна й заблудитись, — застеріг каган.

— Правду речеш! — згодився Ігор. — Ваших двоє он уже й заблу-калось, та ми порятували… Візьміть їх, коли хочете.

— Дякую, великий князю.

Відпустили вої двох полонених печенігів, котрих дозорці з Векшею зловили.

Ствердили князь і каган клятви непорушнії про життя мирне сусідське й роз’їхалися.

Як тільки печеніги в поле позадкували, зібрався був уже Векша до Києва близького мчати — не вдалось. Забаглося князеві побачити його, звелів привести до себе.

Отрок, якого послано було за молодиком, сказав, щоб Векша ішов пішки до Ігоря, а не їхав конем. Так-бо належить шанувати князя простому смердові.

— Та не забудь іще шапку зняти і вклонитися низько, — усе торочив він.

Дозорці ж, надто рудовусий, раяли:

— Просися в князя, нехай тебе до нас на могилу служити пришле. Тільки дивись, він грізний дуже, не розсердь його… Будь обачний.

Здружилися вони з Векшею, полюбили його за сміливість, вірність і силу й вбачали в ньому собі доброго друга. Після січі з печенігами дали Векші вбрання, хто яке мав у себе, — той зовсім нові ногавиці-волосянки, той ратну сорочку, той грубелезну повстяну шапку. Хоча все воно було й замале для молодика, та він охоче одягнув його, знявши з себе ненависний печенізький одяг.

У Києві, як проводжали похід, Векша не зміг розгледіти Ігоря. Одно те, що далеченько від нього був, а друге, що більше на Яну дивився.

Тепер же розгледів князя добре, зблизька.

Споряджений у дорогу, Ігор мало чим вирізнявся серед інших знатних дружинників, хіба що меч у нього при боці та збруя на його білому саганистому коні сяяли золотом і камінням коштовним. Ще моложавий, кремезний, з довгими звислими вусами й буйною рудуватою бородою.

Глянув він на Векшу пильно, пронизливо і, не відводячи од нього своїх сірих владних очей, мовив:

— Дещо чув про тебе, далі сам розкажеш. Ладнай коня, супутним мені до Києва будеш.

І ось вони вже їдуть на конях поруч. Векша розповідає князеві все: і як до гостя найнявся, і як печеніги на них напали біля порогів та продали корсунцям, і як служив у царя ромейського, і як утік з Греччини. Нагадав і про бранців, що й досі на чужині поневіряються, благав князя вирятувати їх з неволі.

Князь же мовчить, нахмурившись, мовби й не йому оте все розповідається, і не зрозуміти — слухає він Векшу чи про щось своє думає.

Про те, щоб