Жовте коло - Ігор Михайлович Бондаренко

Машина Клінгена на великій швидкості йшла набережною Рейну. Було десь близько опівночі. Пригальмувавши, Клінген звернув на міст біля Кельна-Дойтца.

На мосту через Рейн швидкість була обмежена, жовті світильники освітлювали дорогу. Зліва видно було залізничний міст, знаменитий міст, що тримається на одній підпорі.

На правому березі Рейну вогнів було менше. По суті, тут уже починалась околиця міста.

Про свій стан Клінтон більше по думав. Тепер він знав, що це — фен, і навіть відчув себе трохи бадьоріше. У всякому випадку, страх, що він не зможе довести машину, минув. Але голова його була такою ж важкою та затьмареною, і відчуття, що все довкола відбувається немов уві сні, не полишало його.

Клінген повернув ліворуч і тепер їхав тінистою алеєю. Ось і двоповерховий котедж — дім Зейдліца.

Крім парадного, до будинку вів ще один під'їзд з боку парку, покритий жовтим гравієм. Саме цією дорогою вів машину Клінген.

Біля воріт Клаус зупинився. В будинку було темно. Він натиснув на кнопку хвіртки, і вгорі спалахнула червона сигнальна лампочка. Трохи нижче лампочки виднівся сітчастий репродуктор. Клаус подзвонив ще. Жодної відповіді. «Невже Зейдліца немає вдома?» Від такої думки Клінгена аж жаром обдало. Він що раз натиснув на кнопку. Нарешті в верхньому вікні спалахнуло світло. Це була спальна кімната самого Зейдліца. Отже, економки дома немає.

За кілька секунд у репродукторі почувся голос:

— Хто там?

— Це я, Бруно!

Репродуктор клацнув: його вимкнули. Потім засвітилося в другій кімнаті. Нарешті внизу відчинилися двері.

Клінген за цей час встиг відігнати машину до парку і поставити її в кущах.

Поперед Зейдліца бігло два бульдоги, відгодовані, спеціально дресировані собаки. Вони добре знали Клінгена. Клаус згадав, як минулого разу, перед від'їздом, коли він увійшов до вітальні, собаки несподівано загарчали. — Вони що, не впізнали мене? — запитав Клаус.

— У тебе пістолет із собою?

— Так, зі мною, — признався Кліп геп.

— Собачки дуже добре чують збройове масло. Адже я тримаю їх проти гангстерів, — пояснив Зейдліц.

Справді, гангстеризм у Кельні набрав нечуваних розмірів. Та, звичайно ж, Зейдліц тримав собак не лише проти гангстерів.

Клаус згадав про цей випадок зараз тому, що в його кишені знову був пістолет.

— Все гаразд? — запитав Зейдліц.

— Не зовсім.

— А де Келлер?

— Я послав його до себе додому з Маргарет…

— Ходімо в дім.

Коли вони ввійшли в передпокій, Зейдліц запитав:

— Я себе почуваю жахливо. У мене поганий вигляд, правда ж?

— Ти блідий…

— Але хіба тільки це? Серце наче не на місці, — він доторкнувся до грудей, — а в горлі, а голова… Колись я таки не переживу фена.

— Дай я допоможу тобі, — запропонував Клінген.

— Спасибі, Клаусе… Отже, не все було гаразд? — запитав Зейдліц, коли вони зійшли нагору.

— Маргарет виявилась шпигункою, ти був правий, а Гарвей переслідував мене цілу дорогу. Біля Кельна мені пощастило відірватися від нього.

— Просто нема сили поворухнути рукою… — поскаржився Зейдліц. — Я боюся Гарвея, Клінген. У мене з ним давні рахунки, ще з великої війни. До цього часу він про це не знає, але коли дізнається… А ти впевнений, що тобі пощастило відірватися від нього?

— Ні, впевненості у мене не було. Але що мені залишалось? Не їхати до тебе?

— Ні, ти зробив правильно. І схоже… — Зейдліц не доказав. У сусідній кімнаті було темно, і світло від фар машини, що повертала, ковзнуло по стінах. Потім знову стало темно. Бульдоги, що лежали біля Зейдліцових ніг, насторожились. Зейдліц вимкнув світло.

Ніч була досить темна, без зірок, і тільки на лівому березі Рейну здіймалася заграва — це був Кельн.

Із вікна було добре видно, як із машини, що зупинилась біля під'їзду, вийшло четверо, а п'ятий, не вмикаючи фар, поїхав далі…

Серед тих, що вийшли, Зейдліц упізнав Гарвея.

— Це він.

— Не може бути, — засумнівався Клінген.

Троє перелізли через загорожу і заховались у кущах, Гарвей же підійшов до входу з пістолетом у руках. Він наблизився до дверей і натис на кнопку дзвінка.

— Може, викликати поліцію? — запропонував Клінген. — Скажеш їм, що тебе грабують.

Зейдліц глянув на Клінгена. Очі вже звикли до темряви, і Клаус добре роздивився обличчя Зейдліца. Воно вражало своєю повною відчуженістю і спокоєм. Після слів Клауса Зейдліц підійшов до телефону і зняв трубку.

— Вони перерізали провід, — вимовив Зейдліц. — Значить…

В цей час у передпокої знову пролунав дзвінок. Гарвей махнув рукою, і ті троє, що в кущах, вийшли й прямували до будинку. В руках у кожного був пістолет.

Зейдліц витягнув із задньої кишені парабелум і націлився. Дзенькіт розбитої шибки заглушив постріл.

— Я, здається, попав у нього, — сказав Зейдліц, побачивши, як Гарвей схопився за праву руку.

Ті троє, що були вже біля дверей, кинулись навтікача, а Гарвей шугнув у кущі.

— Краще починати першим. У тебе є зброя?

— Є. — Клінген теж витяг пістолета.

Зейдліц вийшов до сусідньої кімнати, наказавши Клінгену:

— Не підпускай їх до вікон, стріляй!

Хтось поповзом плазував уздовж стіни, і Клаус вистрелив. За вікном було чути стогін. Унизу пролунали постріли, і в сусідньому вікні вилетіли шибки.

— Попав? — запитав Зейдліц, повернувшись.

— Попав…

— Візьми, — наказав Зейдліц. Клінген помітив у його руках коробочку.

— Тут шифр і списки. Ти мусиш обов'язково доставити все це в Мадрід. Вулиця Барселони, 15. Дону Ансельмо. Передай це тільки йому! Ти мене розумієш?!

«Поки