Жовте коло - Ігор Михайлович Бондаренко

— Як справи, Мак?

Таким запитанням Інгрід тепер завжди зустрічала Фака. І йому це було приємно.

— Я був у комісара Клуте, — почав він. — Але він уже не працює в Бадль Креуце…

— Його звільнили?

— Гірше!.. Комісара Клуте перевели з підвищенням у Зальцбург. Розумієш? Маленькому комісару вирішили заткнути рота… А кращий спосіб для цього — підвищити і посадити в управління на посаду, де він позбавлений будь-якої самостійності.

— А хто ж тепер працює в Бадль Креуце замість Клуте? — поцікавилась Інгрід.

— Якийсь Шліхте. Ти б тільки глянула на нього! О! Я пам'ятаю ці обличчя, тупі й зарозумілі… Мені навіть здалося, що на лацкані його піджака я бачу кружальце із свастикою…

— Але ж ти сказав, що їздив до Клуте.

— Після того, як пан Шліхте відмовився зі мною розмовляти, я довідався, що Клуте нині працює в Зальцбурзі, і поїхав туди.

— І що? — зацікавилась Інгрід.

— Розмова в нас з ним теж не вийшла. Він, певне, боїться… Коли ми опинились на вулиці, Клуте лише сказав мені: стежте за будинком Розенкранца і… забудьте, що ви почули це від мене…

— Мак! Я боюся за тебе… — занепокоїлась Інгрід.

— Дурниці! Нічого вони мені не зроблять!

— І все-таки я боюсь, Мак.

Фак підійшов і погладив її по голові:

— Тобі пора збиратися, в «Парамоні» чекають на тебе.

— Ти підождеш мене? Я тільки забіжу в душ і переодягнуся.

— Звичайно.

Інгрід довго хлюпалась. Вона любила купатись. Потім Фак побачив її силует крізь матове скло дверей, що вели в ванну, і чекав, поки вона прийде до нього.

Їхній медовий місяць тривав уже рік. Власне, формально його не можна було назвати медовим місяцем — адже вони не були у шлюбі.

Хоча вони народились і прожили більшу частину свого життя у Відні, та познайомились у Дубровнику, в Югославії.

Фак тоді проводив свою відпустку на березі Адріатичного моря. Він був уже відомим журналістом і міг дозволити собі подорожувати по Європі.

У готелі «Ексельсіор» Максиміліан займав номер з краєвидом на море.

Багатоповерховий, у стилі модерн, готель виходив на схил гори, біля підніжжя якої в сонячному промінні виблискувала Адріатика. Два великих ліфти готові були в будь-яку хвилину доставити мешканців готелю вниз, до моря, або ж підняти нагору, в номер. Ліфти ці рухались по кам'яних колодязях, вирубаних прямо в скелі. В «Ексельсіорі» були всі вигоди для туристів, але пляж біля готелю — це вузенька берегова смужка, одягнута в камінь. До води вели металеві східці. А Максиміліанові хотілось поніжитися десь на піску. І тому, що він мав свою машину, то щоранку вирушав кудись за місто на пошуки гарного природного пляжу.

Одного разу він знайшов маленьку бухточку, берег якої був укритий золотим піском. Максиміліан зібрався вже йти за машиною, яку залишив на дорозі, щоб пригнати її сюди, коли помітив, що бухточка зайнята. За великим каменем лежала дівчина. Незабаром вона встала і побрела до води.

Дівчина пірнула, пропливла уздовж берега до скелі, потім повернулась і розпласталась у морському прибої. Біла піна води накривала її з головою. Мабуть, вона зовсім не боялася води, і дозволяла хвилі ці веселі пустощі. Хвиля то легенько перевертала її, то відкидала на мокрий пісок.

Фак поводився як хлопчик-підліток, що підглядає в замкову щілину, щоб побачити недозволене. Йому хотілось побачити і того, з ким приїхала сюди ця дівчина. Не може ж вона бути тут сама? Але минав час, і ніхто так і не з'явився. «Чудовий початок для роману», — подумав Максиміліан. І все-таки він ще не вірив, що вона тут одна.

Сонце вже піднялося високо. Це було спекотне сонце Адріатики. Страшенно хотілось у воду. І Фак вирішив знайти щось схоже до цієї бухточки. Але поблизу нічого підходящого не було, і йому довелось проїхати кілометрів п'ятнадцять, щоб побачити піщаний берег.

Так приємно пірнути в прохолодну воду, поплавати і, вибравшись із води, лягти на гарячий пісок.

Легкий вітерець ласкаво пестив його. Небо було прозоре, глибоке. Його сферична поверхня, дивовижно правильна, навівала думки про гармонійність всесвіту. Але про що б Фак не думав, світлий образ дівчини, що залишилась там, у маленькій безлюдній бухті, не покидав його. Максиміліан зрозумів, що мусить поїхати і познайомитись із цією дівчиною. Він пірнув ще раз, одягся і за кілька хвилин уже під'їжджав до знайомого місця.

Дівчина сиділа на розстеленому пледі. Тут же перед нею була розкладена їжа: сир, сік у целофановому пакеті, хліб.

— Бонжур, мадемуазель. — Він заговорив з нею чомусь по-французьки, мовою, якої майже не знав. Йому тоді і на думку не спало, що перед ним землячка.

— Бонжур, — відповіла дівчина, але глянула на нього недоброзичливо.

На його запитання: «Чи тепла вода?» — вона відповіла по-німецьки: «Не розумію».

— То ви німкеня? — здивувався Максиміліан.

— Ні, австрійка.

— Дивно, — сказав Фак.

І він справді був здивований.

— Виходить, ми — земляки?

Фак потім не раз згадував цей місяць, який вони провели на березі Адріатики. Її юність, щирість і чистота безмірно вражали його. Прокидаючись уночі, він щоразу зачудовувався її красою, її округлими ніжними плечима, до яких хотілось торкнутися. Потім він відходив до вікна, закурював і з насолодою дивився на пічний Дубровник. Із вікна відкривався краєвид на лагуну, де стояло безліч невеликих яхт, катерів. Вони тулилися до пірса, над яким височів старовинний фортечний мур.

З правого боку видно було ворота в місто, бані собору, на майдані перед яким вдень завжди зліталося безліч голубів. Там, за воротами, розкинулось старе місто, оточене трояндами і кріпосною стіною. Підйомні мости з'єднували його з новою частиною. У старому Дубровнику були неймовірно вузенькі вулички, тут ледь могли розминутись двоє