Жовте коло - Ігор Михайлович Бондаренко

— Але як же ти, Бруно? — запитав Клаус.

— Я почуваю себе так погано, що мені однаково не вибратись. Іди, я притримаю їх. Не гай часу! Спускайся вниз… Із туалетної кімнати вікно виходить прямо в чагарник.

Клінген спустився вниз. Туалетна кімната містилася в напівпідвальному приміщенні. Нагорі знову пролунали постріли. Клаус відчинив вікно, обережно просунув голову, обдивився. Вікно було на рівні з землею, і він тихенько вибрався з нього. Коробочку сховав у кишеню пальта. Тепер усе залежало від щасливого випадку. Якщо йому пощастить вибратись… Кущі кінчалися, а до дерев лишалось ще метрів п'ятнадцять. Клаус навзгинці побіг. Але варто було йому зробити кілька кроків, як від дерева відокремилась постать і тут же пролунав постріл. Щось сильно штовхнуло в плече, і гострий, різкий біль ударив у груди. Але рукою він ще міг володіти, і вона швидко спрацювала: короткі язики полум'я тричі вирвалися з дула пістолета. Той, хто стріляв у нього, впав навзнак.

Клаус побіг між деревами, затиснувши рукою рану. Рука його і пістолет відразу зробилися липкими від теплої крові… «Лише б встигнути добігти до машини! Тільки б устигнути», — стукотіло в голові.

Біля будинку знову пролунали постріли.

Нарешті він добрався до «мерседеса». Влізаючи у кабіну, Клінген зачепився за дверцята пораненим плечем і від різкого болю ледь не знепритомнів. Але за кілька секунд опанував себе і натиснув на стартер. Не вмикаючи фар, Клаус рушив з місця і повів машину прямо через чагарник.

«Хоч би встигнути… — думав Клінген. — Хоч би не наскочити на пеньок».

Чагарник порідшав, і «мерседес» вискочив на дорогу. Клаус круто повернув праворуч, ввімкнув третю передачу. Машина одразу ж набрала швидкість.

Біля перехрестя Клінген рвучко повернув ліворуч. На наступному перехресті він звернув ще ліворуч, у вузеньку вуличку.

Клаус добре знав лабіринт кельнських вуличок. Знайти тут його було не так просто. Але треба було вибиратися на автобан. Тільки на який? У бік Бонна? Там дорога затиснута з одного боку річкою, з другого — горами. Краще — на Дюссельдорф.

Бензострілка на панелі приладів стояла майже на нулю. В багажнику, правда, дві каністри з бензином, але зупинитися на дорозі і заправлятися зараз, коли з хвилини на хвилину могли з'явитися його переслідувачі, було безглуздо.

Боліло плече. Із рани сочилася кров. «Скільки ж її в мене?» — подумав Клінген, відчувши, що втрачає сили.

Дорожній знак показував перехрестя. Клінген пригальмував і повернув праворуч. Вибирати було ніколи. Треба швидше, поки він зовсім не знепритомнів і його не наздогнали, знайти місце, де можна було б заховати коробочку. Клаус запам'ятав показники спідометра на повороті.

Він проїхав іще кілометрів зо два і зупинився біля невеличкого виярка. Далі їхати вже не було сили. Клінген, перемагаючи біль, вибрався з кабіни і зсунувся по траві вниз.

Тут, під кущем, він зняв ножем дернину, видовбав ямку, поклав туди списки та шифр і тим же дерном заклав це місце. Схованка була не зовсім надійною, але на пошуки іншого місця не мав часу. Клаус боявся, що ось-ось знепритомніє.

Шлях нагору здався ще важчим, шкіряні підошви ковзали по траві. Його обличчя заливало потом. Він уже не стримував стогону. Нарешті, вхопившись за розчинені дверцята, Клаус вповз у машину. «Ще трошки, ще зовсім, зовсім трошки…» — твердив він собі, наказуючи рукам, ногам, серцю. Мотор завівся — і машина рвучко рушила з місця. Треба було швидше від'їхати від цього місця.

Він побачив позад себе фари, і це додало йому сили. «Мерседес» знову шарпнувся вперед.

На першому ж перехресті звернув на польову дорогу. Проїхавши кілометрів п'ять, Клаус загнав машину між деревами і негайно вимкнув світло.

З боку шосе наростало рокотання автомобільного мотора. Потім віддалилося і зовсім стихло.

Клінген якось одразу ослаб. Голова його бездиханно відкинулась на спинку сидіння. Він згадав матір і батька. Вони лежали в далекій російській землі, а він лежатиме тут. Один… Що завтра напишуть про нього газети?..

«В автомобільній катастрофі загинув книговидавець Клаус Клінген…» «Як нам стало відомо з поінформованих джерел, він був радянським агентом…»

«Скільки ж у мене крові?» — знову подумав він. Але кровотеча вже припинилась. Його лихоманило, — він непритомнів.

Він побачив маленьке тепле море. І хлопчика, який бреде по коліна в зеленастій воді. За ним на вірьовці, мов покірний пес, пливе човен. Берег ще далеко. Але з нього вже пахне розігрітим степом — полином, квітами.

— Митько! — гукають йому з берега.

Це Миколка, друг його дитинства.

— Іду! — озивається він.

І бреде, бреде по зеленій воді. Але чому вона стала такою холодною? Аж крижаною. І він увесь тремтить від холоду… Він виходить нарешті на берег і лягає на гарячий пісок. Так солодко лежиться йому на цьому гарячому піску, а сил немає — злипаються вії…

Клаус — Дмитро Іванович Алфьоров — розплющив очі. «Де я?! Скільки я пробув тут?..»

Високі сосни руділи в досвітній імлі. В одну з них вперся радіатор «мерседеса». Ліс був чистий і доглянутий, німецький ліс. Якась маленька пташечка спурхнула я гілки на гілку і сіла ті радіатор. Алфьоров хотів підвестися, але зойкнув від гострого болю в плечі. Голова вже стала ясною, але паморочилась від кволості. Отже, фен минув.

Пташечка була вертлява й весела. Це зовсім не райська пташечка, а звичайна синичка. І біль у плечі, і це пташеня, і запах землі на світанку — все свідчило про те, що це ще не смерть. Треба було вибиратися звідси. Час повернення на Батьківщину тепер зовсім близько. Треба було жити і працювати.

Назва вітру.