П'ять життів доктора Гундлаха - Вольфганг Шрайєр

— Тиск мастила впав, — сказав він, лише щоб виграти час. — Лампочка горить. Може, у вас є в запасі?

— На жалі», немає, але я можу взяти вас на буксир. До заправної станції недалеко.

«На буксир…» Ці слова блискавкою вдарили Гундлаха, і він ураз усе збагнув. Ніхто в світі не міг би зараз примусити його знову сісти в машину. Але як витягти звідти Гертеля, який так нічого й не збагнув? Гундлахові аж тепер упало в око, що вже давно не було зустрічного руху, ніби десь попереду перекрита дорога, а позад них, на пагорбі, стояла третя машина, схожа на «фалькон». Гундлах знав, що це досить популярна модель мікролітражок середнього класу з досить дешевим обладнанням салону і хромованою штангою над переднім сидінням, як у таксі. Завдяки потужному мотору вона може розвивати швидкість до 180 кілометрів на годину. Хто не гониться за престижем, їздить на «фальконі». Вона зупинилась у затінку, тому звідси не можна було розгледіти колір. Дивно, чому ця машина теж стоїть, та ще й так далеко — метрів за триста?.. Ці думки, випереджаючи одна одну, роїлись у голові Гундлаха, до того ж йому хотілось якомога швидше витягти з кабіни Гертеля, кинути машину й повернути додому пішки чи автобусом, утікати, аби тільки душа в тілі!

В цю мить над гладінню річки вдарив фонтан, а потім почувся страшенний вибух, і Гундлах відчув — щось болісно кольнуло його під ліву лопатку. Він обернувся, побачив, що горить їхній автомобіль, і кинувся на допомогу Гертелеві. Гундлах зрозумів, що в машині вибухнула друга міна. Підломлювались ноги, в обличчя пекло вогнем, йому здавалось, він задихається від напруження, немов уві сні, й на превелику силу рухається. Потім хтось ухопив його попід пахви, потяг назад і штовхнув у чужу машину.

— Ви повинні його врятувати… — Гундлах щось проковтнув, але рот знову наповнився рідиною, він витер рукою губи й побачив на пальцях кров.

«Рейнджровер» на безпечній відстані обминув палаючу машину й на повному газу понісся в напрямку гір.

— Що рятувати? — запитав хтось гортанною іспанською мовою, коли автомобіль за наступним пагорбом звернув з автостради. — Вашого друга розірвало на шматки. Біля машини лежали тільки ноги.

В перші дні Гундлах, повільно одужуючи, був зайнятий тільки собою, своїми болями. Незабаром він збагнув: йому пощастило. Осколок, що влучив йому у шосте ребро, мав би по прямій досягти серця, але, наткнувшись на ребро, не зміг його пробити, ковзнув убік, бо був не досить твердий та й швидкість мав не дуже велику. То був не осколок гранати чи снаряда, а шматочок бляхи від кузова автомашини, який застряв у нижній частині лівої легені. Лікар, який все це розповів, витяг той осколок довгим пінцетом. Тепер усе звучало ніби й просто, але операція була пов'язана з великим ризиком: довелося розітнути грудну клітку, зробити так звану торакотомію, — одне слово, він був на волосинку від смерті.

Це була не міська хірургічна клініка, а польовий лазарет партизанів. Багатьох інструментів і приладів не вистачало, але до таких поранень тут звикли і відразу ж поставили правильний діагноз: пневмоторакс. Осколок бляхи застряв на глибині семи сантиметрів у м'якій тканині, розітнувши немов ножем судини, з яких у грудну порожнину витікала кров. Гундлах втратив півтора літра, тобто майже четверту частину всієї крові. Крізь рану між ребрами, через поранену плевру заходило повітря, ще більше загострюючи і без того критичний стан. Легеня з боку серця, за свідченням хірурга, повністю відмовила, і дихання організму забезпечувала тільки права легеня. В такому стані, як сказав доктор Діас, хворий довго не протяг би, оскільки все в грудній порожнині змістилось вліво, даючи сильне навантаження на серце, яке аж калатало в середостінні грудної клітки. Тому Діас прямо без наркозу засунув між ребер у плевральну порожнину товсту голку, відсмоктав спочатку кров, а потім повітря, що туди потрапило. Після цього рану міцно забинтували. Пробитий осколком отвір у грудях між ребер також зашив. Та рана була досить маленька, отже, незабаром інкапсулювалась і загоїлась. Гундлах, зліплений з крутого тіста, стійко витримав конячі дози ліків і пролежав лише десять днів.

За тиждень він уже виходив з приміщення. Де він зараз, що буде з ним далі? Він нічого не боявся, але почав замислюватись над багатьма питаннями. Звичайно, його лікують, проте й стережуть. Він міг ходити в розташуванні табора лише в полі зору вартового. Його статус був йому невідомий. Сидіти Гундлах міг ще лише між стільцями — не дуже зручна поза, але колись все це мусило скінчитись.

Одного разу лікар повів його на край кратера, який круто спадав до зеленаво-жовтого, мов сірка, озера.

— Ніхто не знає, яке місце бог обрав для раю, але принаймні не це, — мовив лікар Діас, юнак, який, очевидно, після закінчення навчання проходив практику в джунглях. Дорогою назад, сягнувши поглядом у долину, він сказав:

— Люди отам, унизу, важко працювали, найкращі свої роки віддавали плантаціям і тривалий час не ставили ніяких запитань.

— А тепер запитують?

— Так. І одержують відповідь. Ви вже її чули.

Гундлах кашлянув, під лопаткою боляче кольнуло. Туга пов'язка не давала дихнути на повні груди.

— Що ви збираєтеся зі мною робити?

— Поставити вас на ноги.

— А потім?

— Буде видно.

Лікар, мабуть, і сам не знав. Це вирішуватиме хтось інший, а Діаса, здавалося, воно зовсім не обходить. Набагато охочіше він говорив про те, за що вболівав душею, — про медичну службу у цій глушині.

— В цьому таборі ми готуємо переважно санітарів — бригади охорони здоров'я. Вони нам були потрібні з самого початку, бо наших людей ми не могли класти в лікарню, поліція забирала їх просто з ліжок… Коли ми потім перейшли в гори, виникла необхідність організувати медичне обслуговування селян.

— Не тільки тих, що борються у ваших лавах?

— Звичайно. У