П'ять життів доктора Гундлаха - Вольфганг Шрайєр

Перед «Каміно Реаль» Гундлах раптом звернув увагу на те, чого не помітив удосвіта, виходячи з готелю. Машину, яку він увечері лишив перед входом, хтось перевів на стоянку. Піднявшись у номер, він запитав про це в Гертеля, але той відповів, що не виходив з готелю. Гертель уже замовив у номер розкішний сніданок на двох і, виголосивши тост за друга, взявся до яєчні з шинкою; на столі ще стояли запечені плоди з сиром, апельсиновий сік і кефір. Здавалося, він збирається наїстись на цілий день. Крім того, він уже озброївся, купивши револьвер на чорному ринку, не виходячи з приміщення, бо цей «ринок» був списком телефонних номерів. Перед ним лежав шестизарядний магнум. Гундлах пригадав, що японець, з яким летів у повітряному таксі, саме про цей револьвер говорив як про «найпотужніший з усіх видів ручної зброї». Револьверне дуло було завдовжки понад шістнадцять сантиметрів.

Його «власний» пістолет був дещо застарілого зразка. Для порівняння Гундлах навіть вийняв його з кобури, але, коли поклав поряд з револьвером, то побачив у стволі щось біле — згорнений трубочкою клаптик паперу. Хто, крім Гертеля, міг його туди запхнути? Витягши папірець, Гундлах розгорнув і прочитав одне-єдине речення: «Обережно, хлопче, це не іграшка!» Який безглуздий жарт!..

— Воно наче й дотепно, Петере, — сказав Гундлах, — але в твоєму віці таке вже не личить робити.

— Ти що, це не моя записка!

Виходить, її вклав хтось інший. Але коли, хто й навіщо? Одне він добре пам'ятав: коли вчора опівдні клав пістолет на стіл у конторі філіалу, записки ще не було; та й тоді, як купували кобуру, теж. Про пістолет у багажнику не знала й поліція, та їй було й не до того, її цікавили гроші… Це не просто жарт, хтось хотів їх залякати, і йому це вдалось. Спохопившись, Гундлах приклав пальця до губів. Не слід говорити вголос, адже тут, напевне, є мікрофон. В Гундлаха стиснулось під грудьми.

— Ну, як, подобається? — запитав Гертель, щоб порушити напружену тишу. — Власне кажучи, я хотів купити магнум з коротким стволом, або кольт.

— А що, ті стріляють краще?

— Ні, просто кращі на вигляд. Але була тільки стара модель «Вікторія» й армійський револьвер, та він для мене надто важкий.

«Неначе хлопчик, просто схибнувся на зброї», — подумав Гундлах. Раптом він помітив, що під запобіжник його парабелума щось укладено. То був всього лиш маленький уламок леза безпечної бритви, але він заблокував затвор і не дав би вистрелити. Гундлах вийняв магазин і виявив ще один сюрприз: у трьох верхніх патронах не було куль. Якби він вистрілив, гільза лишилася б у затворі, зброю було б виведено з ладу. Він мовчки вийняв холості патрони й перезарядив пістолет з Гертелевих запасів.

— Ну й халепа, — тільки й сказав Гертель. Гундлах був тієї самої думки. Вчора по обіді Гундлах розлучався з пістолетом тільки двічі: залишав його в машині, йдучи до банку й, звичайно ж, не брав на аудієнцію до Махано, бо ще, чого доброго, могли подумати, ніби він планує замах. За ті дві-три години, поки вони перебували в президентському палаці, можна було впоратися з усім, особливо якщо маєш ключі від машини. Бо ж дверцята були згодом так само добре замкнені, як і тепер, коли він її бачив унизу, щоправда, на стоянці, а не перед під'їздом, де він її увечері залишив.

У філіалі завжди зберігався дублікат ключів, але дзвонити й перепитувати вони не наважились, бо Зайтцові могло спасти на думку забрати в них машину. Лишалося два пояснення: або до їхньої машини підійшов ключ «датсуна», яким їздили викрадачі, або ж ключі підібрали детективи — помічники Пінеро. Гундлах був схильний думати, що все то витівки Пінеро. Проаналізувавши все це, він занепав духом. Гундлах збирався помститися Пінеро, але ж як, коли в того стільки сил? На якусь мить йому подумалося, що ця справа — не для них. Раптом у нього з'явилося бажання втекти, спакувати валізу й накивати п'ятами.

Але тут задзвонив телефон. Гундлах підняв грубку й почув голос Ортеги:

— Ви готові? Їдьте до готелю «Хаятт-президент». У реєстратурі запитаєте сеньйора Дельгадо.

— Він буде приймати?

— Про це він сам вам скаже.

І розмова обірвалась.

«Хаятт-президент» був один з найновіших готелів столиці — величезна споруда з чотирма чи п'ятьма прибудовами, що розходились у різні боки, в довідці концерну він ще не значився. Це ще один недолік писанини докторів Коха і Коха з групи аналізу прес-центра Рейнського акціонерного товариства. Гундлах знав, що Хаятт не був великою фігурою в історії країни, проте це питання його зараз мало цікавило. Він зайшов до реєстратури й спитав пана Дельгадо.

— Він уже поїхав, — сказав черговий.

— Може, щось переказував для мене? Моє прізвище Гундлах.

— Ви містер Гундлах?!

— А чому це вас дивує?

— Хвилин зо три тому якийсь пан прийшов і сказав, що він ваш приятель, сер. Ми й віддали йому записку містера Дельгадо.

— Це непорозуміння. А який на вигляд отой мій приятель?

— Досить приємний, приблизно ваших літ, такого спортивного складу, судячи з акценту — американець із Штатів… Хвилинку, записка, здається, ще тут. Він прочитав її й повернув.

Черговий нахилився й дістав записку, — очевидно, з корзинки для паперів. Під фірмовим штампом готелю було зазначено час (7 годин 34 хвилини ранку), далі йшов текст англійською мовою: «Містере Гундлах, пропоную вам поїхати в неділю на екскурсію до Сансонате. Цьому місту вже 400 років, воно розташоване за 40 миль на захід від столиці. Особливої уваги заслуговує собор, головна баня якого крита білою порцеляною. Їдьте повільно, по той бік Панамериканської автостради я, можливо, вас наздожену. Якщо ж ні, тоді знайдете мене пізніше в готелі «Регіс». Матимете можливість помилуватись чудовими краєвидами, це не партизанський район. Ваш Мануель Дельгадо».

Гундлах сунув записку до кишені, подякував і пішов, а під ложечкою в нього знову засмоктало. Нінеро діяв швидше за нього, як