Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

До речі, Зорію було не однаково, що думали про його роботу ті двоє. Він сам хотів звітувати, прагнув і вважав цю процедуру для себе обов’язковою. На цьому етапі його влаштовувало все, а далі… Він знав те, чого не знав ніхто. Жодна людина. У світі не було того, хто зміг би зазирнути Богданові в душу. Ой, що б він там побачив! Мрії і плани Зорія були настільки страшними, наскільки й нездійсненними. Той, хто заглянув би йому в душу, злякався б так, як лякає паща крокодила чи акули. Але заглядати в чужу душу ще ніхто не навчився. Хіба тільки ті двоє…

Зорій з’являвся перед ними без попередження. Але вони начебто знали, коли він прийде. Здається, тут його завжди чекали.

За столом на покуті сиділа жінка. Над її головою відблиски від старої лампадки падали на мідний оклад ікони Божої Матері. По праву руку від жінки спиною до вікна сидів В. М. Жінка завжди говорила мало, а чоловік зазвичай узагалі мовчав.

Розсідатися Зорію було ніколи, тим більше що присісти його ніхто й не запросив. Богдан Данилович коротко розповів про згоду Яруги брати участь у таємній операції й перейти на службу в Адміністрацію Президента. Описав образ того, кого він хотів би бачити у ролі рятівника нації.

— Не спіши, Богдане, — промовила тихо жінка. — Думай і перевіряй, думай і перевіряй. Ти не можеш помилитися. Надто дорогою для України буде твоя помилка.

Зорій перевів погляд з жінки на В. М., глянув йому в очі та побачив у них підтримку і, як здалося Богдану Даниловичу, навіть співчуття…

Але безсонна ніч на те й дана людині, щоб вона не лише не спала, а й думала. Богдан Данилович зважує, чи варто вводити Яругу в Адміністрацію Президента, оголяти ділянку роботи. Зорій залишається майже сам у ворожому оточенні «яструбів». Ні, все-таки Яругу він з місця не зриватиме. Але як йому про це сказати? Просто, що передумав? Яруга не дурний, зрозуміє, що полковник знайде когось іншого. Прослідкує, хто притьмом звільниться з офіційної служби, а відтак вигулькне в Адміністрації. Мабуть, треба сказати, що ситуація змінилася, й посилати нікого не варто. Будемо, мовляв, «моніторити» обстановку через аналітичне управління. А насправді в Адміністрацію Зорій пошле того, хто вже давно працює десь «під дахом» і кого в апартаментах центрального офісу Служби ніхто ніколи не бачив. І Зорій уже, здається, знає, кого саме.

«— Софійко, донечко моя, — матушка Стефанія намагалася говорити спокійно, тихо, але хвилювання однаково видавало тремтіння голосу, яким вимовлялися прості й ніжні слова. — Я правильно тебе зрозуміла: ви маєте намір побратися з Тарасом?

Ця новина, тобто рішення Софії вийти заміж, влетіла в хату Бучацьких невідомо звідки. Хто перший повідомив — уже не пригадують. Отець Олексій сказав про це дружині, коли та все знала. Хто повідомив йому? Та хіба не все одно, як ту звістку принесли в сім’ю священика!

— Мамо, — Софія теж зовні була спокійною, але її великі груди видавали часте дихання, що свідчило про хвилювання. — Я багато думала, усе зважила і, мені здається, вирішила, що маю бути в житті поруч із Тарасом…

— Донечко, а Олесь? — мати відкинула дипломатію і тепер навіть не приховувала, що хвилюється й переживає. — Ти ж кохаєш Олеся?! Я нічого не можу сказати поганого про Тараса, але ж прислухайся до серця: чи ж так воно тобі підказує вчиняти?

— Я Вам, мамо, ніколи ні в чому не перечила. Не робитиму цього й зараз. Але, думаю, Ви добре знаєте

свою дочку, щоб бути певною: якщо я вирішила зробити саме так, то маєте вірити мені й моїй щирості. Хоч те, що відбувається зараз і що має відбутися, не зовсім вкладається в логіку моїх вчинків. Та бачить Бог: Ваша дочка зробила нелегкий вибір. І цей вибір — мій. За нього перед собою і перед моїм майбутнім відповідатиму я особисто. І тільки я. Повірте, мамо, моя честь і честь нашої сім’ї — нероздільні. Я мушу дбати і про перше, й про друге.

— Про яку честь ти говориш? До чого тут честь? Ти кажеш правильними словами зрозумілі речі. Але саме це мене і хвилює… Щось трапилося таке, про що я не знаю чи не маю знати? Мені здається, ти чогось не розповіла матері…

— Повірте, мамо, Ваша дочка особисто не зробила нічого такого, за що Ви з татом могли б червоніти. Я ж кажу: Ви мене добре знаєте. Як ніхто інший…

— То ж бо й воно, — матушка вже була цілком упевнена — щось тут не так, чогось дочка недоговорює. — Твоє рішення таке несподіване, що по волі чи по неволі беруть сумніви, що ти це вирішила сама, добровільно.

— Мамо!..

— Так, дочко! Ми з татом неволити тебе не будемо. Ти вже доросла, щоб самостійно вирішувати. Але дозволь тобі ще раз нагадати: брехнею світ пройдеш, та назад не вернешся…

При слові «брехня» Софія зашарілася й відвела очі, чим ще раз підтвердила підозри Стефанії.

У сім’ї Бучацьких завжди панували правдивість, відвертість у стосунках. Софії кортіло сказати матері правду, розповісти, що сталося того злощасного дня в лісі… Але вона не могла. Софія пам’ятала ще одне мудре народне прислів’я: бережи честь змолоду. Виходило, що тої честі Софія вже не мала. Та й про що розповість вона матері? Сама ж нічого не пам’ятає, навіть не знає, як те все сталося.

Ні, хай мама вибачає… Софія сама нестиме цей тягар. Надто сильно вона любить своїх рідних і

дорожить честю сім’ї, щоб особисте поставити над благополуччям