Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

Вінчалися в церкві. На урочистості прийшло багато народу. Перед Богом і людьми Софія й Тарас поклялися жити в коханні. Батьки молодят благословили дітей.

Весілля грали скромно і, як здалося людям, не дуже весело. На столах їжі було вдосталь, але навіть їли якось мляво. У повітрі витали недоговореність і напруження.

Леся на весіллі й вінчанні не було…

За кілька днів по весіллі молодята вирушили до Відня. Там провели медовий місяць.

Від того випадку в лісі й до весілля минуло майже три місяці. Коли Софія народила здорового дев’ятимісячного хлопчика, Стефанія вирахувала і зрозуміла: зачала Софія не після весілля.

Згодом вирахував це і Лесь».

Валентина Дмитрівна Ромниченко ніколи й не мріяла, що її скромні, як вона вважала, здібності фінансиста будуть так серйозно затребувані. Від середини 90-х, коли вона переконала свого начальника ще на той час державного підприємства, що перебувало в оренді, взяти кредит і поставити нову закордонного виробництва лінію з видування пластикових пляшок і розливу мінеральної води, професійний авторитет її неймовірно зріс.

Добра слава про тямущого фінансиста-економіста поширювалася швидко, і вже в 1999 році Валентину Дмитрівну запрошували на роботу приватні підприємці, обіцяючи їй солідну зарплату і ще на додачу значні пільги та преференції.

Ромниченко змінила кілька фірм різного профілю, скрізь нею були задоволені й відпускали від себе з великою неохотою. Сама ж Валентина Дмитрівна змінювала роботу не через те, що їй пропонували кращі умови й більше грошей. Ця молода жінка прагнула постійного вдосконалення, їй хотілося дізнатися якомога більше, випробувати себе на різних ділянках роботи, в різних галузях господарської діяльності. Вона йшла туди, де важче, цікавіше, туди, де треба було робити те, чого вона в житті ще не пробувала.

Минуло кілька років, і Ромниченко вже керувала великим підприємством, власниками якого були три підпільні українські мільйонери, хоча для багатьох не було секретом, що половина їхнього капіталу прийшла з Росії. Навчившись сучасних схем заробляння великих грошей, Валентина Дмитрівна при цьому освоїла й нелегку науку уникати відповідальності за, м’яко кажучи, не зовсім чисті й законні оборудки.

Під неї намагалися «копати» співробітники кількох правоохоронних органів, але даремно. І головна причина їхніх неуспіхів у тому, що Ромниченко заробляла гроші власникам підприємства, сама ж задовольнялася мінімумом, доводячи, що матеріальні блага її не цікавлять.

Тридцятип’ятирічна жінка хоч і одягалася підкреслено скромно, була завжди охайною, мала гарну зачіску, акуратний манікюр і користувалася дорогими сучасними парфумами. На красиву жінку накидали оком мужики, але Валентина зберігала вірність чоловікові, займатися іншими справами, окрім улюбленої роботи, не хотіла й ніхто її не міг збити з цього, як вона вважала, праведного шляху. Ромниченко була задоволена собою, своїми успіхами. Єдине, що викликало в неї певний дискомфорт, це абсолютне нерозуміння того, що коїться в українській політиці, у взаєминах між людьми, точніше — між владою і простими громадянами. Економіка ж була тим ланцюжком, що з’єднував Валентину Дмитрівну з навколишнім світом і давав їй можливість не почуватися ізгоєм.

Разом із тим, віддаючи роботі величезну частку свого часу, не забуваючи про сімейні обов’язки, у Валентини Ромниченко доходили руки ще й до наукової праці. І її батьки, і дід були науковцями, тому, мабуть, потяг до знань у Валентини Дмитрівни — на генному рівні. Особливо в сім’ї шанували пам’ять діда — професора Київського університету Полікарпа Йосиповича Грушка. Батько Валентини, Дмитро Полікарпович, багато розказував їй про діда, але ці розмови велися винятково в сімейному колі. Тривалий час дочка не розуміла, чому про відомого всій Європі професора Грушка не можна нікому розповідати, навіть близьким друзям. Лише коли дівчині виповнилося шістнадцять, батько повідав їй, що Полікарп Йосипович перед війною був репресований і загинув невідомо коли й де. Оскільки тоді тільки-но розпочиналися 80-ті роки XX століття й боротьба з інакодумством

сягала апогею, розмови навіть у сім’ї про діда припинили, згадували його лише в день, коли він під конвоєм чекістів зник у нічній пітьмі.

Одного дня зателефонували з Міністерства фінансів і запросили Ромниченко на бесіду до міністра. Валентина Дмитрівна не те щоб здивувалася, а просто сприйняла дзвінок, як щось буденне: справ до біса, а тут ще ця бесіда. Але на зустріч погодилася.

Міністр фінансів у розмові не зволікав: йому потрібен тямущий помічник. Сам міністр більше на засіданнях та в роз’їздах, а роботи сила-силенна. Окреслив коло завдань. Коло те було, м’яко кажучи, дуже великого радіусу. Для Валентини Ромниченко щось нове — це її. Вдарили по руках.

За кілька місяців усі міністерські вже нарікали на помічника. Навіть заступники міністра скаржилися шефу на несамовитість Ромниченко. Міністр жартував, мовляв, так вам і треба, нероби. А сам замислювався, чи не надто активного помічника він узяв на свою голову.

Як у воду дивився. Прем’єр-міністр без згоди міністра фінансів призначив його першим заступником Валентину Дмитрівну. Міністр відчував, що призначення Ромниченко на його місце — питання часу. Але трапилося неймовірне. Під час однієї з бесід у прем’єра, на якій він запропонував Ромниченко посаду міністра фінансів, Валентина Дмитрівна категорично відмовилася. Не допомогли ні умовляння, ні погрози.

А коли через місяць Президент України відправив чергового Прем’єр-міністра й уряд у відставку, Ромниченко залишилася на своїй посаді. Весь апарат Міністерства фінансів захоплено поглядав на жінку, яка попри всілякі політичні буревії та кадрову чехарду спокійно працювала, а на ділі — виконувала обов’язки міністра.