Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно
Дівчина зовсім не боялася лісу. Вона могла зайти надто далеко, знаючи, що завжди знайде дорогу назад.
Того спекотного серпневого дня Софія, назбиравши повний кошик грибів, помітила, як у лісі зненацька потемніло. Вона підняла голову й крізь густі шати старезних ялин побачила, як небо вкривали чорні хмари. Невдовзі гримнуло. Вдарила блискавка. Почалася злива.
Софія не була зніженим дитям і виросла загартованою природою юнкою. Не раз бігала з однолітками босоніж по калюжах під час літньої зливи й опісля, коли калюжі, в яких ще кілька хвилин тому надувалися й лопалися великі й дрібні бульки, були теплі від нагрітої пекучим літнім сонцем землі.
Але злива цього разу була такою, що Софія аж злякалася. До дому кілометрів п’ять, треба десь дощ перечекати. Дерева — слабкий захист, ще й небезпечний, бо блискавки, які краяли небо одночасно з тріском розрядів, свідчили, що хмара — саме над тим місцем, де була зараз Софія. Вона знала з дитинства, як небезпечно ховатися під деревом під час грози. А дерева були скрізь, тому дівчина просто йшла, бадьорилася, намагаючись не панікувати й не звертати уваги на те, що вся змокла й навіть уже ловила дрижаки.
5Тарас знав, що Софія пішла в ліс. Він з великим задоволенням склав би їй компанію, але Софія, ця мила, вродлива дівчина, була ще й гордою, неприступною для ласих на дівочу прихильність хлопців, що вже вибилися в парубки й подумували про залицяння, а то й про одруження.
Коли вдарив грім, Тарас відчув — треба йти шукати Софію. Так, дівчина добре знала тутешні ліси й заблукати не могла. Але ж злива…
Тарас рушив назустріч. Розминутися вони не могли, бо найзручніше виходити з лісу невеличкою ущелиною, де є навіть стежечка, якою і ходили всі. А ще Тарас знав, що в лісі, кілометрів зо три від передмістя, тулилася до великого валуна старенька хатка. Навіть не хатка, а грубо стесаний зруб з ялинових колод, накритий дерев’яними дошками, які майже згнили від дощів, снігу та часу. Але там можна було сховатися в негоду.
У тій халабуді хтось змайстрував з кільканадцяти цеглин невелику пічку, замазав глиною, замішаною на соломі. Тут же завжди лежали сухі дрова, дрібний хмиз і сірники.
Коли змоклий хлопець дістався хатинки, Софія вже була там. Але те, що побачив Тарас, спочатку збило його спантелику. Дівчина сиділа на старому дощатому настилі, накритому якоюсь грубою мішковиною, й уся тремтіла. Тремтіла так, що Тарас аж злякався. Софія ніяк не зреагувала на появу хлопі^я, тільки чути було стукіт зубів і якісь конвульсивні схлипування.
Тарасові захотілося обняти її, зігріти, щось сказати тепле й лагідне, але він був сам мокрий і холодний. Тому, не роздумуючи, Тарас почав кидати хмиз у пічку. Згори капала вода, але сухе дерево швидко спалахнуло, й вогонь загудів, охоплюючи маленькі гілки, а потім жадібно накинувся й на товсті поліняки.
Софія дивилася в одну точку, тремтіла й наче нічого не помічала, ні на що не реагувала, не звертаючи уваги й на Тарасову метушню.
Дощ не вщухав. Софія і Тарас сиділи мовчки, але, хоч у хижі теплішало, дівчину трясло дедалі сильніше. Хлопець скинув свою сорочку, потримав її біля пічки так близько, що тканина мало не загорілася. Тоненька матерія швидко висохла, й Тарас накинув її на плечі Софії. Але це мало допомогло, бо з блузки дівчини аж капотіло.
Варіантів не було. Потрібно знімати одяг. Софію кидало в дрож так, що вона аж підстрибувала. Тарас, не вагаючись, зняв з неї блузку. Дівчина наче нічого не помічала. Під блузкою білизни не виявилося. Вигляд білого дівочого тіла сп’янив Тараса: те, про що лише міг мріяти, ось тут, поруч, за кілька сантиметрів…
Тарас намагався не дивитися на груди, що просто вперлися в нього — міцні, білі, з темними великими кільцями навколо сосків.
Хлопець знову накинув на плечі Софії свою сорочку, а її блузку повісив сушити. Холоду він не відчував. Тарас був міцним, здоровим легінем, загартованим у лісах і на тяжких роботах, які доводилося виконувати.
Він підкидав і підкидав дрова в піч, а Софії було дедалі гірше. Дівчина не тремтіла, а тіпалася, як у лихоманці, й незабаром Тарас помітив, що вона зовсім не реагує на те, що він робить. Хлопець наблизився до Софії і простягнув руку…»
6— Коли вже у вас, пане полковнику, буде нормальний кабінет? — Віктор Яруга потиснув протягнуту руку Зорія.
— Не наступай мені на мозоля. Ми ще з тобою не заслужили великих кабінетів, — Зорій рукою вказав на стілець.
— Та хіба я про великий? Кондишен би поставили: влітку спека неможлива, а зараз би не завадило включити на обігрів — он яка на вулиці холоднеча, — Яруга присунув стілець ближче до приставного столика, сів.
— Нашу роботу оцінюють іншими критеріями. Нам, шановний підполковнику, виявляється, ду-у-у-же довіряють. Інакше чим можна пояснити той факт, що ось уже третє серйозне завдання на нас вішають одне за одним. Знаючи прекрасно, що й інших завдань у нас море. І ми маємо цим пишатися. Зрозуміло?
— Та вже кажіть, що там ще героїчне у нас попереду.