Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

давно вирубали дерева, Софія любила ходити сама. Ці ліси вона знала, тут багато разів бувала з батьками та братом. Софія навіть пам’ятала найкращі грибні місця, прямувала просто до них, минаючи привабливі галявини й вибиті давніми руслами гірських потічків ущелини, захаращені старими напівтрухлими поваленими деревами. Вона збирала гриби, наспівуючи улюблені пісні, яких її навчила мати.

Дівчина зовсім не боялася лісу. Вона могла зайти надто далеко, знаючи, що завжди знайде дорогу назад.

Того спекотного серпневого дня Софія, назбиравши повний кошик грибів, помітила, як у лісі зненацька потемніло. Вона підняла голову й крізь густі шати старезних ялин побачила, як небо вкривали чорні хмари. Невдовзі гримнуло. Вдарила блискавка. Почалася злива.

Софія не була зніженим дитям і виросла загартованою природою юнкою. Не раз бігала з однолітками босоніж по калюжах під час літньої зливи й опісля, коли калюжі, в яких ще кілька хвилин тому надувалися й лопалися великі й дрібні бульки, були теплі від нагрітої пекучим літнім сонцем землі.

Але злива цього разу була такою, що Софія аж злякалася. До дому кілометрів п’ять, треба десь дощ перечекати. Дерева — слабкий захист, ще й небезпечний, бо блискавки, які краяли небо одночасно з тріском розрядів, свідчили, що хмара — саме над тим місцем, де була зараз Софія. Вона знала з дитинства, як небезпечно ховатися під деревом під час грози. А дерева були скрізь, тому дівчина просто йшла, бадьорилася, намагаючись не панікувати й не звертати уваги на те, що вся змокла й навіть уже ловила дрижаки.

5

Тарас знав, що Софія пішла в ліс. Він з великим задоволенням склав би їй компанію, але Софія, ця мила, вродлива дівчина, була ще й гордою, неприступною для ласих на дівочу прихильність хлопців, що вже вибилися в парубки й подумували про залицяння, а то й про одруження.

Коли вдарив грім, Тарас відчув — треба йти шукати Софію. Так, дівчина добре знала тутешні ліси й заблукати не могла. Але ж злива…

Тарас рушив назустріч. Розминутися вони не могли, бо найзручніше виходити з лісу невеличкою ущелиною, де є навіть стежечка, якою і ходили всі. А ще Тарас знав, що в лісі, кілометрів зо три від передмістя, тулилася до великого валуна старенька хатка. Навіть не хатка, а грубо стесаний зруб з ялинових колод, накритий дерев’яними дошками, які майже згнили від дощів, снігу та часу. Але там можна було сховатися в негоду.

У тій халабуді хтось змайстрував з кільканадцяти цеглин невелику пічку, замазав глиною, замішаною на соломі. Тут же завжди лежали сухі дрова, дрібний хмиз і сірники.

Коли змоклий хлопець дістався хатинки, Софія вже була там. Але те, що побачив Тарас, спочатку збило його спантелику. Дівчина сиділа на старому дощатому настилі, накритому якоюсь грубою мішковиною, й уся тремтіла. Тремтіла так, що Тарас аж злякався. Софія ніяк не зреагувала на появу хлопі^я, тільки чути було стукіт зубів і якісь конвульсивні схлипування.

Тарасові захотілося обняти її, зігріти, щось сказати тепле й лагідне, але він був сам мокрий і холодний. Тому, не роздумуючи, Тарас почав кидати хмиз у пічку. Згори капала вода, але сухе дерево швидко спалахнуло, й вогонь загудів, охоплюючи маленькі гілки, а потім жадібно накинувся й на товсті поліняки.

Софія дивилася в одну точку, тремтіла й наче нічого не помічала, ні на що не реагувала, не звертаючи уваги й на Тарасову метушню.

Дощ не вщухав. Софія і Тарас сиділи мовчки, але, хоч у хижі теплішало, дівчину трясло дедалі сильніше. Хлопець скинув свою сорочку, потримав її біля пічки так близько, що тканина мало не загорілася. Тоненька матерія швидко висохла, й Тарас накинув її на плечі Софії. Але це мало допомогло, бо з блузки дівчини аж капотіло.

Варіантів не було. Потрібно знімати одяг. Софію кидало в дрож так, що вона аж підстрибувала. Тарас, не вагаючись, зняв з неї блузку. Дівчина наче нічого не помічала. Під блузкою білизни не виявилося. Вигляд білого дівочого тіла сп’янив Тараса: те, про що лише міг мріяти, ось тут, поруч, за кілька сантиметрів…

Тарас намагався не дивитися на груди, що просто вперлися в нього — міцні, білі, з темними великими кільцями навколо сосків.

Хлопець знову накинув на плечі Софії свою сорочку, а її блузку повісив сушити. Холоду він не відчував. Тарас був міцним, здоровим легінем, загартованим у лісах і на тяжких роботах, які доводилося виконувати.

Він підкидав і підкидав дрова в піч, а Софії було дедалі гірше. Дівчина не тремтіла, а тіпалася, як у лихоманці, й незабаром Тарас помітив, що вона зовсім не реагує на те, що він робить. Хлопець наблизився до Софії і простягнув руку…»

6

— Коли вже у вас, пане полковнику, буде нормальний кабінет? — Віктор Яруга потиснув протягнуту руку Зорія.

— Не наступай мені на мозоля. Ми ще з тобою не заслужили великих кабінетів, — Зорій рукою вказав на стілець.

— Та хіба я про великий? Кондишен би поставили: влітку спека неможлива, а зараз би не завадило включити на обігрів — он яка на вулиці холоднеча, — Яруга присунув стілець ближче до приставного столика, сів.

— Нашу роботу оцінюють іншими критеріями. Нам, шановний підполковнику, виявляється, ду-у-у-же довіряють. Інакше чим можна пояснити той факт, що ось уже третє серйозне завдання на нас вішають одне за одним. Знаючи прекрасно, що й інших завдань у нас море. І ми маємо цим пишатися. Зрозуміло?

— Та вже кажіть, що там ще героїчне у нас попереду.