Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

— Може, не треба так трагічно? Як реквієм, далебі. Скільки подібних справ ми вели, і все закінчувалося добре. Дасть Бог, і цих козлів завалимо.

— Гаразд, слухай. Ти знаєш про агента «Жана». Принаймні чув про такого. Так ось, я хочу розповісти тобі про нього і дати паролі для зв’язку. Він ніколи категорично не заявляв, що працюватиме тільки зі мною, але ми домовилися, що передам його на зв’язок комусь іншому лише тоді, коли виникне особлива потреба. Досі, окрім мене, ніхто не знає, хто такий «Жан». Але він упевнений у моїй відданості йому, як і я на сто відсотків довіряю йому. Хоча, ти знаєш — цілком довіряти будь-кому в нашій системі не можна.

«Жан» — співробітник спецслужби Франції, яка бореться з міжнародними наркокорпораціями. КДБ завербував його ще тоді, коли він був студентом вищої школи політичних наук. Після того, як французьку спецслужбу 1987 року реформували, що вилилося у просте, причому значне скорочення кадрів, керівництво держави відразу ж відчуло: треба вливати туди свіжу кров. Провели масовий набір нових співробітників. Перевагу надавали випускникам найбільш престижних вишів Франції, в тому числі й вищої школи політичних наук.

За завданням КДБ «Жан» пройшов конкурс і вступив на роботу в ДЖСЕ, тобто французьку розвідку, а точніше — спочатку в Службу добування інформації, а потім у Службу оцінювання й реалізації інформації (11-3).

«Жан» — не той агент, якого завербували, використовуючи якусь там «компру». «Жан» — «ідейний» агент. Він із самого початку був прихильником Радянського Союзу. Але вже після того, як працював на СРСР через український КДБ, керівництво якого, до речі, отримало за інформацію, яку надавав цей цінний агент, звання й подяки, він зрозумів, що ідея, заради якої він погодився на співробітництво, луснула. «Жан» розчарувався. І добре, що куратором у нього був я. Бо на той час ми мали вже суто особистий, людський контакт, і тому саме я врятував «Жана» від розпачу й навіть від самогубства. Я не хвалюся. Це щира правда.

Агенти, зокрема й іноземних спецслужб, насамперед — люди. Отож і стосунки випливають з цього — людські. Пам’ятаєш, ще Девід Уайз у своєму «Полюванні на «кротів» зазначав: «…у розвідці існує велика істина, що оперативні працівники проникаються любов’ю до своїх агентів». Це правда. Ми хочемо вірити в людей, яких завербували, а також в інформацію, яку ті постачають. Щоправда, ми з тобою як справжні контррозвідники — професіональні скептики. І хоча, як стверджував Уайз, нам і платять за наші сумніви, ми теж прив’язуємося до своїх агентів.

«Жан» «здав» мені всю структуру французьких спецслужб, пояснив психологію співробітників, їхнє розуміння внутрішніх проблем. Йому теж не подобалися порядки в ДЖСЕ, де, як і в КДБ, панували кар’єризм, підсиджування тощо.

А знаєш, на чому ми порозумілися? Нас поєднала спільна думка: кожен на своєму місці бореться з глобальною загрозою людству — наркоманією. Ми з «Жаном» якось провели таку аферу, що якби хтось навіть тепер, коли СРСР уже немає, дізнався про це, були б великі неприємності.

Ти пам’ятаєш, саме на межі перетворення КДБ УРСР на Службу національної безпеки ми закінчували розробку потужної організації, яка тягнула свої щупальця з-за кордону в Україну. Ми тоді й гадки не мали, що дуже скоро ця напасть так потужно й майже безкарно проникне в нашу країну. Вже тоді у владі знайшлися покидьки, які зметикували — на людському горі можна непогано заробити. Ми доповіли своєму керівництву, ті — аж на самісіньку гору. І що? Бачимо — жодних вказівок реалізувати справу, яку на ділі вже закінчено, немає. І коли стало зрозуміло, що керівництво СБУ навіть не думає вживати заходів для припинення злочинних дій наркомафії, я особисто самочинно прийняв рішення довести інформацію до колег із Франції через «Жана». Французи так раптово й потужно насіли не лише на моє начальство, а й на керівництво держави, що ті мусили звільнити з роботи чиновників, причетних до розповсюдження наркотиків в Україні й транзиту їх через нашу територію до Європи. Шкода, але тоді посадити їх мені не вдалося. І як результат — зараз маємо те, що маємо. Ті самі колишні чинуші «варять бабки» на горі людей. Ну, тепер ми з тобою нарешті до них доберемося!

— Ага, доберемося… По-моєму, зараз вони мають не менш потужне лобі у владних коридорах, ніж тоді. А все-таки, Богдане Даниловичу, цікаво, як вам удалося завербувати «Жана»? Ви ж навіть не по цій лінії працювали. І більше того, незрозуміло, як ви могли з Києва вийти на співробітника спецслужби Франції. Тоді ж усі перспективні справи велися в Москві. Саме співробітники центрального апарату Союзу отримували ордени та звання.

— Так, цікаві були часи. На Луб’янці знали, що французи недолюблюють американців. Зокрема французькі спецслужби — своїх американських колег. Американців узагалі ніде не люблять за їхню зарозумілість, менторський тон у спілкуванні, намагання всіх повчати й сунути свого носа скрізь, куди й

не треба. Водночас французи завжди чекали й від Москви, тобто від КДБ, якихось провокацій, боялися проникнення російських агентів у спецслужби Франції.

Тому ще в середині 70-х років у Москві в Центрі було прийнято рішення щодо проникнення нашої агентури у французькі спецслужби через периферійні органи КДБ, зокрема через Київ. Агента «Жана» завербував саме український Комітет, а точніше — я. Крім інформації, про яку вже згадував, «Жан» видав нам кількох агентів французьких спецслужб, які працювали в той час у міністерствах СРСР. Цей агент успішно працює й досі. А яким кандибобером мені вдалося його завербувати — хай залишиться таємницею навіть для тебе.

— Та Боже збав, щоб я допитувався про те, чого знати не варто. Просто самому цікаво, можливо, доведеться колись і мені зустрітися з цим легендарним хлопцем.

— Ага, скажи ще — юнаком. Цей хлопець уже розміняв шостий десяток. Ну, ходімо, пройдемося, дихнемо