Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

— Візьми цю папочку — там кілька папірців, з яких ти дізнаєшся, що починати все треба спочатку. Можливо, треба буде гайнути в кілька областей. Російські колеги просять підсобити. Якийсь терорист у них з’явився, а сліди ведуть в Україну. Можливо, той терорист — наш земляк. Починай роботу, заведи справу розшуку, надішли запити. Коротше, сам знаєш, що робити.

Богдан Данилович подивився серйозно в очі молодшого колеги й затримав погляд.

— А взагалі-то у вас, пане полковнику, хоч і холоднувато, але задушно. Просто нічим дихати. Ходімо хоч газованої води вип’ємо.

Зорій і Яруга вийшли з кабінету. Коридором снували співробітники, кожен мав свої клопоти. Яруга розумів, що полковник хоче йому щось повідомити — в кабінеті говорити відверто не варто. Досвідчені оперативники в приміщеннях конфіденційних розмов не вели. У спецслужбі ніхто нікому не довіряє і не вірить. Тих, хто залишився на давніх чекістських традиціях, коли рядові (не верхівка) працівники КДБ вірили в чесність, відданість, мораль, були одиниці, і їх вважали анахронізмом у системі сучасної української спецслужби. Молодь — розумна, напориста, нахабна — давно перестала уособлювати традиційні характеристики й уявлення про «чесних чекістів». Серед есбеушників уже не рідкість факти підслуховування, підсиджування, чого в минулому не спостерігалося. Раніше кожен міг вільно говорити в своєму кабінеті, на нарадах. А тут — політичні різночитання, навіть у близьких друзів і колишніх однодумців почали з’являтися різні оцінки, різні думки з одного й того самого питання чи проблеми.

Богдан Данилович і Віктор вийшли у внутрішній двір, попрямували до невеличкого кафе, взяли по чашці кави й знову повернулися у двір.

— Вікторе, я тобі дуже вірю й довіряю як самому собі. У наш час це багато важить. Але ти ж не думаєш, що я тобі

все розповідаю до кінця? Є речі, про які краще не знати. Менше знаєш — міцніше спиш. Але зараз настав такий час, коли треба робити вибір. Це надто серйозно, щоб приймати рішення швидко. Багато часу на обдумування немає. Я зараз тобі дещо розкажу й поставлю питання руба. Ти повинен так само відверто відповісти. Повторюю: мова про речі, за якими стоїть небезпека, а можливо, і смерть. Чи готовий ти вислухати мене? Бо я боюся, що після того, як усе розповім, у тебе навіть двох варіантів відповіді не мусить бути.

— Так усе погано в країні, що ви, Богдане Даниловичу, змушені навіть мене, вірну і перевірену сто разів людину, попереджати й мене, вірної та перевіреної сто разів людини, остерігатися?

— Вікторе, ми не діти. Ти вже зрозумів: мова справді йде про найвищі державні інтереси. Кожна людина в нашій справі — на вагу золота. Ти ж досвідчений опер і знаєш принцип діяльності спецслужб: де дві людини, там обов’язково одна з них — агент КДБ. Так, я не помилився, навіть не СБУ, а КДБ.

Якби можна було, то я й тобі не довірив би цю справу. Адже нас двоє, і хто з нас може виявитися Юдою, не знає лише той, другий. Ні я, ні ти не знаємо, хто з нас перший, а хто другий.

Але виходу в мене немає, отож мушу ризикувати. Ризикувати і своїм життям, і твоїм.

— Богдане Даниловичу, можете далі не говорити. Дійсно, як з пацаном… Я розумію, що довіряти зараз, окрім себе, нікому не можна. Але, я так розумію, мова йде про долю нашої країни. А тут, ви знаєте, на шляху в мене не стій. Ніхто не стій. Розплющу будь-кого. Навіть вас, пане полковнику. Якщо треба буде загинути за Україну, я зроблю це без вагань. І щоб ви у цьому не сумнівалися.

— Так, спокійно, а то на нас уже звертають увагу. Сьогодні о дев’ятій вечора зустрічаємося біля стадіону «Динамо», нагорі, в парку, там, де я колись познайомив тебе з агентом «Степаном». Пам’ятаєш?

— Ще б пак! Такого агента й забути.

— Я про місце…

— Та, звичайно ж, пам’ятаю.

«— Софіє! — Тарас поправив на її плечах сорочку. — Ти мене чуєш?

Мовчання, заплющені очі. Він обняв її. Жодної реакції. Йому захотілося поцілувати її в губи, що, здається, вже не тремтіли.

І він це зробив.

Уперше Тарас був так близько до неї, тримав її в своїх обіймах і… торкався руками її грудей. Він цілував її губи ще й ще, потім шию, груди. Він цілував і цілував її, як очманілий, а вона навіть не розплющила очей.

Пристрасть — ось що керує більшістю вчинків. Пристрасть — шалена, безумна, безмежна, яка все поглинає, превалює над усім. Що може втримати чи стримати людину, одержиму пристрастю?

Тарас похилив Софію на ліву руку й далі — на лавку. Дівчина не реагувала. Тіло її вже не здригалося, було гарячим і кволим. А він уже зняв з неї весь одяг, не вірячи в те, що відбувається, й того всього не усвідомлюючи, й не думаючи ні про що, не бачачи нічого, окрім оголеного тіла. Хлопець упав на Софію, як шуліка на знесилену жертву. Він розчахнув її і з такою силою увігнав свою дозрілу плоть у дівоче тіло, що воно аж здригнулося. Софія не закричала, лише слабо зойкнула, на мить подивилася затуманеним поглядом на Тараса і знову заплющила очі.

За кілька секунд хлопця кинуло в жар: він вибухнув молодим сильним сім’яним потоком, застиг і лежав так на непритомному тілі, боячись поворухнутися.

Потім Тарас підвівся й очманіло переводив погляд зі свого пониклого органа на невеличкі плями крові, що замастили тіло Софії і ганчірку, якою застелена лавка. Він витер кров на тілі дівчини своєю хустинкою і жбурнув її у вогонь. Софія