Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

— То кого ж ви набрали? Це ж ваші соратники. Соратники, тобто ті, хто повинні йти разом у бій. Вони ж вам зобов’язані тим, що отримали посади, генеральські звання, машини, квартири.

— У політиці друзів немає. При нагоді кожен здасть або підставить. Причому зробить це без жодних докорів совісті.

Берун знову замовк. Останньої фрази голова міг і не говорити. Зорій добре все розумів. Так склалася система ще з часів НКВД. Копали під Фелікса Дзержинського, доки не звели в могилу, чекали, щоб швидше спіткнулися по черзі Генріх Ягода, Микола Єжов, Лаврентій Берія. Та й потім Семичасний, Шелепін, Чебриков, Андропов не уникли підсиджування, провокацій, підстав та доносів. Нічого не змінилося в чека й після розпаду СРСР. Голушко, Бакатін, Крючков, Степашин, Путін, Патрушев у Росії. Марчук, Маліков, Радченко, Деркач в Україні… Хто з них працював спокійно, без тиску, без політичної кон’юнктури, без владної заангажованості?

Голова нарешті наче оговтався і, мабуть, уже шкодував, що так розв’язав сьогодні свого язика. Треба було змінити тему.

— Ти знаєш, Богдане, я дедалі частіше думаю про те, як нам піднести своє реноме серед громадян. Бо, з усього видно, керівництво держави не завжди добре знає про наші будні й особливо про результати нашої роботи. Моїх доповідних вони не читають, а газети все ж час від часу гортають і телевізор іноді дивляться. Ти б підключив свої зв’язки серед журналістів та іншої братії, яка пише. Хай би допомогли розробити якусь методику, щоб ми могли поліпшити свій імідж. Бо наїзди з усіх боків стають нахабніші, а ми навіть не відгавкуємося. Зробиш — і покажеш мені.

«Ось воно», — подумав Богдан Данилович. Він давно вже чекав чогось подібного. Спілкуватися з журналістами, письменниками, істориками він любив, з багатьма дружив, але формалізувати ці стосунки як співробітник спецслужби не хотів. А завдання, що дав голова Служби, вимагало саме «канцелярського» підходу до проблеми. Це Богданові не подобалося. Готувати інструкції, положення, проекти наказів, які будуть сто разів виправлятися, уточнюватися, перероблятися, затверджуватися, тим самим на кілька місяців відволікаючи підрозділи Богдана від справжньої оперативної роботи. Саме цього Зорій боявся. І ось маєш.

— І ще. Візьми цю папочку, там матеріали, які, думаю, тебе зацікавлять. Розберись, дуже схоже на тероризм. Це вже — твоя парафія.

У кабінеті голови з’явився начальник управління кадрів. Юрій Юрійович Мельтишівський не зайшов, а наче протік між ледве відхиленими дверима й одвірком, зігнувшись майже навпіл, з напіврозгорнутою червоненькою папочкою в лівій руці й авторучкою в правій, готовий будь-якої секунди записати, доповісти, розповісти, пообіцяти, запевнити, відрапортувати, усміхнутися, засміятися чи заплакати. Колись, за часів КДБ, людина, що обіймала посаду начальника кадрів, була генералом, заступником голови і взагалі брала участь у вирішенні не тільки кадрових питань, а й у виконанні особистих найконфіденційніших завдань керівника Комітету. У Службі безпеки України подібну роль виконували інші — близькі друзяки голови чи партнери у прихованому від сторонніх очей бізнесі, залишивши начальникові кадрів тільки звання генерала й обов’язки оголошувати на різних урочистостях накази про призначення на посади та зачитувати вітальні адреси.

Генерал Мельтишівський був непоганою людиною, розумником, ще з тих комсомолят, які зуміли, як і багато інших, вчасно зректися комуністичної ідеології і швиденько присягнули на вірність незалежній Україні, мріючи таємно про високі посади та власний бізнес. Більшість із них успішно поєднувала і перше, і друге, перебуваючи на державній службі та заробляючи непогані гроші в приватному бізнесі.

— Юрію Юрійовичу, підготуйте всі необхідні документи для введення нової штатної одиниці. Щоб не звертатися до Президента держави з проханням змінити штатний розпис Служби, придумайте рокіровку: заберіть посаду в якомусь підрозділі, де її не заповнюють, і віддайте в розпорядження управління, яким керує Богдан Данилович. Посада повинна бути не нижче полковничої. Зорій сам добере кандидатуру й оформить документи. Зайвих запитань не треба. Про цю посаду не повинен знати ніхто, тим більше — про людину, яка її займе.

«Про неї справді не знатиме ніхто, про це я подбаю, — подумав Богдан Данилович. — Навіть ви, пане голово».

— Єсть, Герасиме Васильовичу! — Мельтишівський швидко щось записав у зошиті й, не сказавши більше й слова, зник.

Цей будинок у середмісті Києва — одна з багатьох історичних пам’яток столиці — не був таким уже й значним архітектурним шедевром. Неважко припустити навіть із зовнішнього вигляду, що проектував його чужак. Насправді петербуржець Щуко планував надбудувати над цим будинком ще й вежу чи дзвіницю, що призвело б до його «випадання» із загального архітектурного ансамблю всього кварталу. Але, на щастя, мабуть, у 1913 році не вистачило грошенят, тож Земська управа, яка містилася тут аж до 1918-го, обійшлася без каланчі й мала такий самий вигляд, як і нині.

У 20-х і на початку 30-х років у цьому будинку містився Палац праці. З 1934-го в сірий будинок на Володимирській, 33 в’їхало українське партійне керівництво. Широкими коридорами з високою стелею ходив С. Косіор, кілька років носив тут своє пузо Микита Хрущов, аж поки не перебрався разом з усіма цековськими на Михайлівську площу.

Ось саме тоді й вселилися в цей будинок «органи». А чому б і ні? Стіни майже двометрові, підвали глибокі, кабінети просторі, взимку теплі, влітку прохолодні. Мабуть, саме відчуттям, що в цьому будинку гарна робоча аура, мотивували свій вибір і нацистські гестапівці, розмістившись тут під час окупації Києва в 1941–1943 роках.

Будинок на вулиці Володимирській, 33 знає кожен киянин. Колись його обходили десятою дорогою, у недалекому минулому — позирали з цікавістю, а зараз… Зараз дехто проходить, не помічаючи, а дехто відверто плює в його бік.

Нинішній Службі безпеки України будинок на Володимирській, 33 дістався у спадок від КДБ. Тут розмістився центральний і найголовніший апарат спецслужби. На четвертому поверсі в найбільшому