Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

Одне з нагальних завдань — розписати швидше пошту, що заносив особисто начальник секретаріату управління Роман Сквирін, а потім уже братися за нагальні оперативні справи. Богдан Данилович читав пошту швидко, розписував до виконання начальникам відділів, а іноді й одразу оперативним працівникам. Зорій знав прізвища, імена й по батькові майже всіх співробітників управління, нерідко особисто давав їм доручення, подовгу розмовляв, обговорював шляхи оптимального виконання того чи іншого завдання.

Сьогодні пошти небагато: кілька рапортів з обласних управлінь на затвердження вербовок агентів, два запити на підтвердження біографічних даних та збір характеристик на близькі зв’язки об’єктів розробок, оперативних розробок, відповідь з Вінницького обласного управління на запит підполковника Яруги щодо розшуку «терориста» Пацька.

В окремому пакеті з резолюцією начальника департаменту Служби генерал-лейтенанта Шершуна лежав лист на ім’я голови СБУ від першого заступника міністра фінансів Валентини Ромниченко. Згідно з резолюцією генерала Шершуна Зорій повинен у визначений термін вивчити прохання, з яким звернулася до Служби Ромниченко, й особисто дати їй відповідь.

«На ловця і звір біжить», — подумав Зорій. Лист короткий, написаний від руки рівним, дрібним, не схожим на жіночий почерком.

Голові Служби безпеки України Ромниченко Валентини Дмитрівни, першого заступника міністра фінансів України, проживаю у м. Києві, вул. Оболонська, 24, кв. 73

Заява

Як мені відомо від моїх батьків, у 1937 році тодішньою сталінською владою був незаконно репресований мій дід — професор Київського університету Полікарп Йосипович Грушко. Доля його до цього часу нашій сім’ї невідома. У документі, отриманому моїми батьками у 1987 році від тодішньої влади, зазначалося, що рішенням Верховного Суду України професора Грушка реабілітовано як особу, що репресована незаконно. Жодних додаткових свідчень про долю мого діда також не містилося.

Згідно із законодавством України про реабілітацію жертв тоталітарного режиму, мені як прямому нащадкові мого

діда, Грушка Полікарпа Йосиповича, належить право ознайомлення з об’єктивною й повною інформацією щодо його долі.

У зв’язку з цим прошу дозволу на особисте ознайомлення з матеріалами архівної справи мого діда — Грушка Полікарпа Йосиповича.

Валентина Ромниченко, дівоче прізвище — Грушко Підпис

Грудень 2000 року

«Ні тобі «з повагою», ні тобі «з любов’ю», — Богдан Данилович натиснув на клавішу переговорного пульта.

— Олександре Михайловичу, привіт! Це — Зорій.

— Та ще пізнаю, — голос начальника архіву СБУ полковника Житника, як завжди, спокійний, без емоцій. — Що знадобилося «політичному сиску» від архівних щурів?

— Та вже ж не просто так телефоную. Ні, щоб посидіти, як у давні добрі часи, з чаркою чаю чи квартою пінного компоту, погомоніти. Тепер тільки робота, робота, трясця б її матері.

— А що нам заважає це зробити зараз? Ось зачинимо кабінети на хрін та й гайнемо, десь хильнемо по чарчині, га? — знадією, що Богдан Данилович підтримає пропозицію, мовив Житник.

— Спасибі, старий. Я б із задоволенням. Але маю стільки справ, що ніколи вгору глянути.

— А чого туди дивитися? Треба дивитися під ноги. Ну, то кажи вже, що треба? — розчаровано промовив Олександр Михайлович.

— Згідно з резолюцією керівництва доручи знайти в архіві справу на репресованого Полікарпа Йосиповича Грушка.

І чим швидше, тим краще.

— А, пам’ятаю цю справу. З проханням ознайомитися з нею кілька разів до нас звертався його син Дмитро. Донині, наскільки мені відомо, жодного разу його прохання не задовольняли. Що, знову він?

— Та ні, тепер онука репресованого, перший заступник міністра фінансів Валентина Ромниченко. Чув про таку?

— А хто ж про неї не чув? Крута баба, розумна. Думаю, у неї є майбутнє. Якщо не скурвиться або не сплетуть їй лапті. У нас до непересічних людей ставлення стандартне: якщо не приручити, то вгробити. — Житник був досвідченим служакою, багато років керував контррозвідкою ще за КДБ, а потім, коли списали на пенсію, дозволили ще попрацювати начальником архіву. Зараз він нічого та нікого не боявся і своє негативне ставлення до нинішніх порядків у Службі й до подій у державі висловлював вельми відверто.

— Твоя правда. Я теж спостерігаю за нею, тільки мені здається, що приручити її навряд чи комусь удасться. А ось знищити… Треба й нам щось робити, щоб таких, як Ромниченко, якось захищати. — Богдан Данилович не став далі розвивати думку, хоч саме про Ромниченко він міг розповісти дещо більше. — То як, Олександре Михайловичу, я чекаю?

— Гаразд, Богдане, зараз сам занесу або когось пришлю зі справою.

— Дякую. Але запрошення на чарку залишається в силі?

— А щоб ти й не сумнівався…

Віктор Яруга, прочитавши перший документ у справі на Пацька й побачивши ім’я виконавця, оживився. Теодор Йосипович Середа, чистокровний українець з незвичним для сучасної України екзотичним ім’ям, аж надто відомий на теренах колишнього СРСР. Його знав кожний оперативний працівник, чия спеціалізація — боротьба з тероризмом. Тим більше ця цікава особистість для Яруги — як Фелікс Дзержинський для багатьох поколінь радянських чекістів. Тобто символ відданості справі, чесності й порядності. І хоч про чесноти Фелікса Едмундовича зараз думки дещо змінилися, Теодор Йосипович залишався для колег усього СНД прикладом для наслідування.

Коли Комітет державної безпеки СРСР розділився на відповідні органи безпеки окремих держав, що здобули незалежність після розпаду Союзу, єдина структура, яка ще тривалий час зберігала робочі зв’язки, була саме структура колишнього КДБ. І що