Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

— Ну, якщо ви заговорили про найбільш чутливий свій орган, то…

— Не нахабнійте, пане Яруго. Краще розказуйте, що накопали ваші чуттєві органи? Чим там ви копали, дорогий мій колего?

Завівши справу розшуку особи, що підозрюється у скоєнні терористичного акта, Яруга не став відкладати роботу в довгу шухляду. За кілька днів папка з матеріалами на Пацька значно потовщала, а накопичена інформація вже давала змогу зробити деякі попередні висновки. Про що Віктор і не забарився доповісти полковникові Зорію.

— Є нові дані стосовно об’єкта справи розшуку «Терорист». Цей Пацько, виявляється, ще той фрукт. — їм нечасто доводилося просто сидіти удвох — полковникові Зорію і підполковникові Ярузі — і пити чайок. Робили це вони здебільшого одночасно з обговоренням службових справ.

— Фрукт чи овоч — нам від того не легше. Підкинули російські колеги, а точніше — зіпхнули на нас гнилу справу. А тут своєї роботи — не знаєш, за що хапатися.

— Та я, Богдане Даниловичу, починаю думати трішки інакше. По-перше, перевірка показала, що Віталій Пацько — реальна людина. Окрім того, що розшукуваний об’єкт закінчив 8 класів, вступив до технікуму, не закінчив (каже — з власного бажання кинув), пішов працювати слюсарем на київський завод «Пролетарій», мені вдалося з’ясувати цікаву деталь. Віталія Пацька, хоч він має неповну середню освіту, вінницькі колеги характеризують як дуже розумного хлопця, який знає багато чого, причому в таких галузях, що аж ніяк не може бути результатом його навчання в технікумі, а тим більше — у школі.

В архіві Управління СБУ у Вінницькій області жодних документів на Пацька не збереглося, але мені вдалося знайти оперів, які згадали, що в середині 80-х років вели стосовно нього справу оперативної перевірки. Він розповідав анекдоти, переповідав передачі закордонних радіоголосів. Ви ж знаєте — на той час це було великим криміналом — антирадянщина. Навіть я пам’ятаю, як радіо «Свобода», «Голос Америки» слухали потай, тільки вдома, як то кажуть, «під подушкою». Хто-хто, а ми ж знаємо — саме ці «голоси» розповідали правду — про те, що насправді являла собою радянська держава, які ми були затуркані й безправні. І про те, як жили люди у вільному Західному суспільстві.

— Ага, «вільному», «західному». Давай ще щось розкажи мені. Загітуй.

— А хіба не так? Ну, та зараз не про це… Коли зібрали матеріали, що підтверджують «ворожість» Пацька до радянської влади, на нього завели справу розробки з рідкісним навіть для тих часів забарвленням — «нелегал». Київське начальство наполягало, щоб розробку вели, як на шпигуна, але начальнику Вінницького управління вдалося довести, що Пацько не має навіть перспективи доступу до державних секретів, тому кваліфікацію «нелегал» відкинули.

Колеги розповіли, що в ході вивчення об’єкта поступово вимальовувалися такі його риси, як агресивність, мстивість. Висновок, якого дійшли тоді опери, однозначний: нелегалом бути не може, бо надто відкрито виступає проти влади. Більше того, працівники спецслужби самі собі відверто зізнавалися, що Пацько говорив про владу правду. Говорив сміливо, не криючись. Тому справу за підозрою в належності до спецслужб противника теж закривають. Але на облік як антисоветчика ставлять. І, як прийнято було в ті часи, з ним проводять профілактичну бесіду. З обвинуваченнями співробітників держбезпеки Пацько не погоджується, залишається на своїх позиціях. Але оперативники ставлять «галочку» — роботу проведено.

— Коротше: мені здається, що Пацько — наш. — Яруга потер руки. — Тобто вимальовується цікава картина: він начудив тут, потім утік у Росію, там принишк, але ненадовго, знов утнув якусь гидоту і рвонув до рідної неньки-України. Я спершу подумав — зализуватиме рани. А зараз виникла підозра, що він і тут уже відзначився.

— Як це? — Зорій слухав не дуже уважно, ще під враженням недавньої розмови з головою Служби Беруном.

— Сидіти без діла він не може. У принципі не може. І ще: Пацько — дуже сильний мужик. Чуєте, Богдане Даниловичу, дуже сильний. Будь-яка суперечка будь із ким майже завжди закінчувалася бійкою. Її ініціатором щоразу був Пацько. І що цікаво — по пиці давав він, а у відповідь йому перепадало дуже рідко.

— Ну, для сильного, як ти кажеш, мужика це не дивно.

— Але є одна цікава деталь, — Яруга зробив театральну паузу, — Пацько — лівша.

— Дозвольте, Володимире Дмитровичу, — до кабінету генерал-лейтенанта Шершуна увійшов полковник Зорій.

— Привіт, Богдане, — як завжди, промовив генерал, підвівся з крісла, вийшов з-за столу і простягнув руку Зорію. — Присядь. Добре, що ти не пішов додому. Однаково довелося б повертатися. У нас знову надзвичайна подія. Побито ще одного олігарха.

— Це ви називаєте надзвичайною подією?

— Ну, не щодня ж у нас лупцюють олігархів…

— Якщо мати на увазі Назарова, то, виходить, через день.

— Він ще й жартує… Але зараз тобі стане не до жартів.

— На кого ж цього разу впала кара Господня? — з генералом Шершуном Зорій міг собі дозволити пожартувати.

Богдан Данилович Зорій дуже