Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

Богдан Данилович розповів Ярузі, що стало відомо від Симка.

— Вікторе, твоє завдання — знайти Пацька. Піднімай агентуру, довірених осіб, яких тільки можна. Контактуй із Симком.

— Я не встиг вам доповісти: я вже домовився про зустріч з агентом, який повідомив, що хтось там бачив у місті Пацька.

— Треба його швидше й дуже ретельно опитати. Не гай часу. Я ж займуся іншими справами, якщо Шершун ще чогось не підкине. Про Беруна вже мовчу. Голова, мабуть, не спить, усе думає, що б іще таке на нас повісити?

Дмитро Михайлович Талимеризіба був відданий Президентові, але мав заповітну мрію — посісти місце свого патрона. Він не просто чекав свого часу. Він плів павутину.

Коли Талимеризібі доповіли про замах на життя Назарова, головний президентський адміністратор не дуже стривожився. Усе може бути: хуліганство, напади на вулицях столиці нині не рідкість. Тим більше, главі Адміністрації Президента було відомо: Микола Якович вів свої бізнесові справи не дуже чисто. Як, до речі, це в Україні робила більшість подібних політиків-бізнесменів. Частенько, з’ясовуючи стосунки між собою, вони не обмежувалися обливанням одне одного брудом у засобах масової інформації, використовуючи власні або куплені під певний випадок газети, журнали, телеканали… Фізичне усунення політичного чи бізнесового конкурента для України кінця XX століття — не рідкість.

Але коли в подібну ситуацію потрапив ще один бізнесмен, близький до Талимеризіби, глава Адміністрації захвилювався. Річ у тім, що і Назаров, і Бойченко входять у групу осіб, що вже кілька років здійснює план з уведення в найвищу владу держави своїх людей. Мета проста, як шип троянди: здобути владу. Адже влада — це гроші. А для людей, що просували у владні структури своїх, гроші — понад усе. Мільярди, які вони вже встигли накрасти, їх не задовольняли. Грошей завжди мало — ось кредо таких, як Назаров, Бойченко та інших. І як ті капітали накопичено — байдуже. Навіть якщо ціною горя і смерті інших людей. Навіть якщо це гроші, отримані від розповсюдження наркотиків.

Талимеризібу визначили в «монархи» не відразу. Спочатку його обкатали на незначних посадах, від яких вимагалося лише відданості й чіткого виконання того, що загадували «куратори». Дмитро Михайлович очікування хазяїв виправдовував. Він не щурував, не намагався показати, що розумніший за інших, не пнувся в лідери групи.

Майже не змінилося становище навіть тоді, коли Талимеризібу через неймовірні зусилля й витрату кількох десятків мільйонів доларів прилаштували на посаду глави Адміністрації Президента. Поставши в іпостасі другої людини в державі й на ділі піднявшись над своїми хазяями, Дмитро Михайлович не заривався, поводився коректно, але обговорював майбутні й поточні плани на рівних, обстоюючи свою думку, даючи зрозуміти, що і з ним тепер потрібно рахуватися.

Назаров і компанія, як і раніше, були певні в беззаперечній керованості Талимеризіби, а він з певного часу почав свою гру, використовуючи владу, близькість до Тіла й не в останню чергу — свої природні дані: розум, хитрість, підступність, упертість і нахабство. Перебуваючи під подвійним впливом — і Президента, і групи мільярдерів — Дмитро Михайлович грав свою гру, використовуючи і тих, і тих, щоб досягти власної мети. Мети не такої вже й нереальної і до якої не так уже й далеко. «Тільки б дійти до вершини, тільки б узяти в руки булаву — і ви всі відчуєте, що таке справжня сильна влада. Кожен із вас посяде те місце в суспільній і державній ієрархії, на яке вкажу я». Ось кредо цього державного діяча, який поки що плазує перед Президентом, виказуючи неприхований сервілізм, і помалу розпрямляє спину в присутності своїх грошовитих благодійників.

Саме в цей тераріум планував увести свою людину Богдан Данилович. Саме для цього він вибив у голови СБУ посаду, на яку хотів спочатку призначити Віктора Яругу, а потім вирішив увести туди співробітника, який весь час готувався до нелегальної роботи. Що саме ця людина має виконати одне з найскладніших і найнебезпечніших завдань у загальному плані Богдана Даниловича, знав лише він — полковник Зорій.

У Шершуна Богдан Данилович пробув хвилин десять. Генерал мовчки вислухав доповідь про хід розслідування замаху на Юрія Бойченка, сказав «Гаразд» і ні слова більше. Зорій був здивований, але теж не став більше нічого говорити чи запитувати. Зрозумів — щось із Шершуном не так, щось трапилося. І, можливо, не пов’язане зі службою…

— Дозвольте йти? — незвично для їхніх стосунків сказав Зорій.

— Іди, — Шершун навіть не звів очей.

Зорій вийшов.

Віктор Яруга, як і багато хто з досвідчених оперативних працівників, термінові зустрічі з агентурою проводив на так званих «зелених явочних квартирах». У кожного опера було кілька улюблених місць у місті, де можна було, не привертаючи до себе особливої уваги сторонніх, провести коротку розмову з агентом, передати чи отримати якісь документи, письмові повідомлення, предмети. Парки, сквери, невеличкі кафешки, забігайлівки, набережна Дніпра — усе годилося для цього.

Звичайно, такі дії були прямим порушенням усіх принципів і порядку здійснення оперативної роботи, від яких могли наставати провали операцій, розшифровки агентури. Начальство знало про порушення, але особливо не звертало на це уваги, бо самі керівники пройшли такий самий шлях, який проходять усі опери.

З агентом «Осою» Яруга зустрівся біля верхньої станції фунікулера. Поки пройшлися парком до Володимирської гірки, «Оса» — жінка тридцяти років, із жирно наведеними помадою губами й густо нафарбованими віями — розповіла, що у її подруги два дні