Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

оцінку дала її подруга. Про себе розповідав мало. Правда, прохопився, що він недавно прилетів із Челябінська і не має наміру довго затримуватися в Києві.

— Юлю, а чи не домовлялася твоя подруга ще на одну зустріч? Може, йому сподобалося, і він захоче продовжити «тортури»?

— Взагалі-то в нас не прийнято обмінюватися телефонами з клієнтами. Якщо ж йому закортить перепхатися ще, то він просто прийде в ресторан «Дельфін», що на Подолі, і там знайде, кого хоче. Чи Таньку, чи мене, чи когось іншого.

— Дивись уважно, — Яруга витягнув з бокової кишені піджака фотографію Пацька й показав агенту. — Сьогодні будеш у «Дельфіні». Ніяких клієнтів. Завтра теж. Прийдеться тобі попрацювати на державу. Коли що — телефонуй.

— А хто ж компенсує збитки? — про всяк випадок запитала «Оса».

— Я ж сказав, відпрацюєш борг перед державою. Скільки платиш у місяць податків?

— Вікторе, ти що, які податки, сама ледве кінці з кінцями зводжу…

— Ну, ото й зводь, — Яруга взяв жінку за лікоть, трішки стиснув. — Поки що ті кінці зводяться. Забула, скільки заробила на американцеві, якого я тобі підсунув?

— То ти згадай, скільки я тобі інформації про нього притарабанила.

— Юлько, досить. Ти гарна баба, талановита. Я ж тебе ціную. Тільки не пиндючся. Дістань мені цього бугая.

— А як дістану, порушиш ваші дебільні правила не спати з агентами?

— Так, годі, йди. А то зараз доведеш мене, що порушу все на світі. Просто тут.

— Ой-ой, налякав, — кокетливо сказала «Оса». — Усе зрозуміло, нічого не змінилося: ти невиправний дурень. І чого я з тобою зв’язалася? Бувай.

Жінка повернулась і швиденько збігла східцями до пам’ятника Святому Володимирові.

Електропоїзд у метро зупинився. Уже було пізно й людей — небагато. До першого вагону зайшов високий елегантно вдягнений чоловік. На ньому красивий модний костюм, свіжа світло-блакитна сорочка, яка виразно підкреслювала великі блакитні очі.

Більшість пасажирів звернула на нього увагу. Нечасто в поїздах метро їздять ось такі франти. Особливу увагу виявили своїми поглядами жінки.

Поїзд рушив. Коли прозвучали всі оголошення про зачинення дверей і наступну станцію, чоловік став посеред проходу, дивлячись уздовж вагону, і сильним, красивим баритоном притьмом заговорив. Його слова шокували людей, які вже нічого нового ні почути, ні побачити у вагоні метро не очікували. Але не лише зміст слів їх вразив. А те, як спокійно, майже механічно він промовляв ці страшні слова. Надивившись щодня у вагонах різних картин, від «ізвінітє, ми люді не мєстниє» до «пропонуємо недорого найсвіжіші батарейки», яким насправді вже сто років, люди, може, вперше в житті слухали цю людину і… вірили їй. Вони не лише вірили. Вони не могли прийти до тями — і там, у вагоні, і потім, коли рухалися ескалатором, і коли вийшли з метро, і коли прийшли додому, і коли ніяк не могли заснути в ліжку. Здавалося б, чужа людина, чужі проблеми, чужі болі. А він, між станціями, між «Двері зачиняються» і «Станція така-то» встигав сказати лише кілька речень.

— Люди добрі. Я генерал Служби безпеки України Володимир Дмитрович Шершун. У мене — нещастя. Злочинці посадили мого вже дорослого сина на голку. Для його лікування потрібні великі гроші. Я хабарів не беру, оперативних справ на злочинців не знищую і не продаю. Якщо хтось дасть якусь копійку — буду вдячний. Але не гроші головне. Я у своїй біді скоро втрачу глузд. Подивіться на мене і… бережіть своїх дітей!

Шершун міг ще багато чого розповісти… Але саме ці слова, які він повторював багато разів, наче відводили від нього ту останню межу, до якої він невблаганно наближався. Очі людей, які він зустрічав у метро, його рятували. Саме ці очі простих городян, людей, яких він не знав і, можливо, ніколи більше не зустріне, давали йому співчуття і надію. Гроші, які йому подавали, він біля виходу з метро роздавав жебракам. Але чомусь виходив з метро не зганьбленим і приниженим, а оновленим і готовим до нових випробувань.

І те, на що генерал Шершун уже майже не сподівався, збулося. По-перше, просто у вагоні електрички йому якась жінка всунула в руки папірець з адресою лікаря, на якого тепер була остання надія. А по-друге, про «жебракування» батька дізнався син…

Володимир Шершун рідко заходив до ресторанів. Навіть кафе останнім часом відвідав лише кілька разів — пив каву.

А в таких закладах, куди він нині забрів, Володимир Дмитрович взагалі ніколи не був. Сьогодні ж генерала привела в цей кабак нагальна й дуже складна справа. Він прийшов «зняти» тут дівчину. Молоду й бажано красиву.

У ресторані децибелами тиснула на мозок музика. У центрі великої зали, на вільному від столиків місці топталося— вихилялося кілька дівчат. Танцювали без особливого ентузіазму, поглядаючи в різні боки й видивляючись можливих клієнтів. Різночитання мети перебування тут дівчат навіть не припускалося: професійних проституток ні з ким не сплутаєш.

Окрім жриць кохання в залі