Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

— Як це, про всяк випадок? — у голосі Шершуна почулося здивування.

— Та ніхто ж точно не знає, чи є той Бог, чи немає, чи є життя після смерті, чи то тільки вигадки. Ще ніхто звідти, тобто з того світу, не повернувся й не розповів. Ось люди моляться й вірують про всяк випадок: а що, як усе те існує і треба буде колись ставати перед небесами та звітувати за свої не лише діяння, а й за помисли.

— Цікавий хід думки, хоч і не новий. Колись поговоримо на цю тему. А що в соборі робив мій спадкоємець?

— Здається, молився.

— Що?

— Кажу, молився, а ще свічки ставив. За здоров’я, за упокій. Я його спочатку не впізнала, бачила ж лише раз, коли ви мені його показували. І то здалеку. Але коли він вийшов із церкви і його крутило, я переконалася: переді мною Володя.

— Як крутило? — вирвалось у Шершуна. — Хоча зрозуміло. І що було далі?

— Я ще у храмі помітила, що Володя на мене звернув увагу. Тому запросто підійшла, коли він сів на лавочку біля собору і, схопившись за живіт, хитався вперед-назад. Я запитала, чи причина його стану — наркотики? Він кивнув. Тоді я запропонувала йому піти до мене й там спробувати щось придумати. Він одразу погодився. Потім з мого домашнього телефону кудись подзвонив, за деякий час прибув якийсь Яцик і привіз те, що треба.

— А ти, часом…

— Так, я зафіксувала номер телефону. Записуйте, — Міла продиктувала цифри. — А далі? За хвилин десять Володя був уже в порядку. Ми з ним трішки випили, повечеряли, я намагалася його залишити на ніч, але, відповідно до нашого плану, робила це не дуже наполегливо. Мабуть, я щось не так сказала, і він пішов. Отож знайомство вийшло незапланованим, хоча дуже природним.

— Дякую, Міло. Я трішки з іншими людьми цю ситуацію допрацюю і тобі додатково повідомлю, де і як продовжимо нашу операцію.

— Слухаюся, пане генерале.

— Прошу, не називай мене так. Для тебе я — Володимир Дмитрович. Ще невідомо, як і де переплетуться наші стежки-доріжки. До побачення. Я зателефоную.

— До побачення. Я чекатиму.

За звичкою, тільки-но повернувшись додому, Шершун проходив до свого кабінету, виймав усе з кишень і клав на письмовий стіл. Це гарантувало йому те, що вранці наступного дня, хоч би який костюм він одягне, у кишені обов’язково покладе посвідчення, ключі від сейфу і квартири, і все, що буде потрібно. Аж потім — миття рук, вечеря, теленовини й знову робота за письмовим столом.

Того дня Шершун, викладаючи з кишень брюк усілякий дріб’язок, виявив невеличкий клаптик паперу з написом: «Катерина Олексіївна Зрубова, Кіровоград, телефон…»

Відразу після вечері Шершун набрав номер.

— Зрубова слухає, — почувся приємний голос.

— Доброго вечора, Катерино Олексіївно. Вибачте, що турбую так пізно. Звати мене Володимир, телефоную з Києва. У мене біда. Добрі люди дали ваш телефон. Прошу допомоги.

— Зрозуміло. Ви, мабуть, військовик. Але це так, неважливо. Буду в Києві за кілька днів. Зустрінемося. До побачення.

Із Сашком Новінським останнім часом Володька Шершун зустрічався рідко. Той уже успішно закінчив академію СБУ і працював у серйозному оперативному підрозділі. У Сашка були свої життєві плани, які він пов’язував винятково з роботою в органах держбезпеки. Після того випадку з відвіданням дискотеки Новінський категорично відмовлявся від будь-яких товариських застіль навіть із близькими друзями. Кілька разів Сашко намагався відверто поговорити з другом, але Володька уникав зустрічі, цілком поринувши в ту стихію, яка для нього ось уже кілька місяців була єдиною відрадою, єдиною метою і єдиним щастям.

Усе ж якісь, мабуть, неземні сили влаштували так, що одного осіннього дня друзі зустрілися. Новінський ішов вулицею Льва Толстого від університету до станції метро, а Шершун блукав біля парку, намагаючись зустріти знайомих бариг, щоб отримати чергову порцію наркотиків. Володька першим помітив друга.

— Сашко, — крикнув Шершун. Але Новінський не почув. — Сашко, — Володька ще голосніше покликав друга. Той озирнувся, побачив Шершуна.

— Володю, — Сашко, удавши, що щиро зрадів, підійшов. — Якими вітрами? Звідки ти взявся? — друзі обнялися.

— Привіт, Сашко. Радий тебе бачити. А я думав, уже не хочеш зі мною спілкуватися, та й удаєш, що не чуєш.

— Ти що, здурів? Я просто, мабуть, не почув. Теж радий тебе бачити. Розказуй, як ти, що робиш. Бо в нас різні чутки… Хотілося б особисто від тебе почути, щоб відкинути всі ті дурниці, що про тебе пліткують.

— А може, і не пліткують? Можливо, те й правда, що про мене кажуть, — блиск в очах Володьки раптом згас, він внутрішньо наче спохмурнів, але ж удавав радість від зустрічі. — Скажу тобі, не вистачає мені спілкування з друзями. Вони чомусь уникають мене…

— А ти, часом, не здогадуєшся, чому вони уникають зустрічей з тобою? — Сашко аж розізлився. — Хіба ж із тобою можна спілкуватися? У тебе ж на умі — самі наркотики.

— Що, хлопці знають? — насупився Володька.

— А то ні. Усі знають, що ти підсів на героїн.

— Підсів?! — вишкірився Шершун. — А може, це