Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

Катерина Олексіївна Зрубова анітрохи не здивувалася, коли в кафе на Хрещатику, де вони вперше зустрілися, Шершун відрекомендувався генералом СБУ.

— На жаль, були в мене клієнтами дітки й не таких грізних осіб, — сказала вона запросто, не підлещуючись і не напускаючи туману. — У наш час суспільного дна можна досягти швидко: і перебуваючи аж на самому верху, і народившись майже на тому ж таки дні. Навіть падати згори ще болючіше, ніж борсатися внизу від початку.

Ніби й банальні речі говорила Катерина Зрубова. Але що більше вона говорила, то більше у Шершуна зростала довіра до неї.

— У мене кілька простих запитань, а потім я скажу, що робити далі.

— Будь ласка, прошу, Катерино Олексіївно, — генерал уже був цілком підвладний лікарю. Він ладен був робити все, що скаже ця жінка.

— Якщо ви знаєте, звичайно, скажіть, коли ваш син почав не просто вживати якісь наркотики, а колотися?

— Зміни в поведінці сина ми з дружиною помітили приблизно півроку тому. А на сліди від ін’єкцій звернули увагу, коли він закінчував академію. Іспити складав уже фактично під кайфом. Я відразу все зробив, щоб після отримання диплома його перевели в запас, тобто визнали непридатним до служби в мирний час. Таким чином — він і дня в СБУ не служив. А яку заразу він коле, я не знаю. Хоча розбираюся в наркотиках… Робота в мене пов’язана з боротьбою з наркотиками, — Шершун опустив очі. — Ось і доборовся…

— Мені так здалося чи ви насправді припускаєте, що син став наркоманом тому, що ви маєте саме таку роботу?

Шершуна наче вдарили в обличчя. Він уперше почув від чужої людини це страшне визначення, цей пекельний вирок стосовно його сина. Щодо інших він звучав часто й якось навіть буденно, наче такі слова, як повітря, вода, земля. А тут…

Багато хто знав про трагедію сім’ї Шершунів, дехто лише здогадувався, але щоб отак відверто назвав їхнього сина наркоманом…

Боляче. Ой, як це боляче!

— Не лише припускаю, а вже знаю точно, що сина на голку посадили цілеспрямовано. А він до цього не був підготовлений. Коротше, я все це вже проаналізував, зробив висновки і вжив деяких заходів щодо тих негідників, які скалічили Володьку.

— Ваша посада дає змогу це зробити, — промовила дещо роздратовано Зрубова. — Помста, щоправда, не найкращий порадник у такій ситуації. Помстою сина не врятуєте. А уявіть, що в більшості людей немає навіть такої можливості. Чи вам не знати, що в нашій країні є ціла наркотична імперія, зі своїми королями, принцами й васалами. Ця імперія здатна розчавити будь-кого. Навіть таких, як ви, пане генерале. Бо в керівництво цієї імперії входять ті самі люди, які керують і нашою державою. Без солідного й надійного даху наркотичні схеми як усередині України, так і ті, що виходять на міжнародні наркотрафіки, були б приречені на провал.

— Хай я володію такою інформацією — це моя робота. А звідки ви знаєте про це? Ви ж, хоч і непростий, але лікар.

— Шановний пане генерале органів державної безпеки, — з іронією сказала Зрубова. — Ставлячись до вас з великою повагою, я все ж смію стверджувати, що ви знаєте аж ніяк не все, що коїться в нашій країні. Наркоманія — це така багатошарова проблема, що чистий чи, можна сказати, зовнішній кримінал тут займає не більше двадцяти відсотків. Решта лежить у площині галузі медицини. Наголошую не так на слові «медицина», як на слові «галузь». Найстрашніший злочин, який тільки можна уявити собі, вчиняють самі медики. Вони не лише не лікують наших дітей, а все роблять для того, щоб наркоман ніколи не зіскочив з голки. Якщо захочете, я вам при нагоді розповім про сатанинські схеми, які повигадували ці, хай Бог простить за кощунство, лікарі.

Шершун слухав. Так, може, якихось деталей він і не знав. Але загальна картина, що склалася в Україні з наркотиками, йому відома. І про роль медицини він теж добре знає.

— А тепер, пане генерале, поговорімо про те, як ми з вами будемо лікувати вашого сина.

До будинку, в якому мешкала Міла, добралися пішки — благо, той був недалечко від кафе, в якому щойно відбулася, як висловився Володька, незначна недоречність. Дорогою вони швиденько здихалися Стелли, яка було спробувала піти разом із ними, а потім Міла розповіла, через що сталася суперечка. Хоча, по правді кажучи, і розповідати не було про що: так, п’яний базар, і нічого більше. Не завжди, мовляв, доводиться спілкуватись із солідними клієнтами. Буває, мусиш заробляти копійчину і з ось такими екземплярами. Володьці ж особливо не дякувала, бо, зрештою, залишилася сьогодні без заробітку.

Зайшли до квартири, роздяглися, помили руки, сіли пити чай. Володька поводився спокійно, тримав себе в руках, хоч це давалося йому нелегко. Доза була при ньому, але він прикладатися не поспішав. І Міла, і Володька відчували, що потрібна розмова, яка б хоч якось визначила їхні стосунки. Уже ж друга зустріч, причому, як і перша, випадкова, а вони навіть нічого одне про одного не знають.

— Володю, — першою почала дівчина, — тепер у мене є всі підстави сказати тобі спасибі.

— Та облиш, не варто, — знітився Володька, — я й сам не розумію, як це все вийшло. Взагалі-то я не конфліктний