Високий Мисливець - Альберто Войтєх Фріч

не лишалось, як поділитися на три групи, кожна з яких погналася за одним індіанцем. Проскакавши під скелею і в'їхавши у високу траву, індіанці зникли з очей напасників, і ті лише з порухів трави могли стежити, куди вони тікали. Та мисливцям згори було добре видно, що коні мчать далі без вершників. Де і як зіскочили з них на повному скаку індіанці, ніхто не помітив. Тільки вождь, напевне, спостеріг це.

Та ось події почали розгортатися жвавіше. Як тільки переслідувачі в'їхали трьома групами у зарості височезної трави, передні коні різко зупинились, і за мить вершники й коні дивним чином змішалися у три клубки. Коні ставали дибки, скидали вершників, топтали їх, і в кожному клубку, де сплелися люди і копі, миготіла плямиста ягуаряча шкура. Дикий рев хижаків долинав аж до скель. Біля вершників, які ще трималися в сідлі, зненацька з'являлася плямиста шкура, і списоносець опинявся на землі, а нажаханий кінь топтав його копитами.

— Дивіться! — вигукнув Алонсо, який, витріщивши очі, стежив за списоносцями, що попали в пастку. — Коні повертаються!

І справді: індіанські коні повертались до своїх, господарів; кожен підступив до одного з клубків, де змішалися вкупу коні й люди. Звідти виборсалися троє воїнів, скочили на своїх коней, покрутили над головами ягуарячими шкурами і легким клусом подалися на схід, до гір.

— Гадаю, ми повернемо тобі шкури неушкодженими і вим'ятими ще краще, ніж вони були до того, — сказав Байджокігі. — Хіба що якась буде вимазана кров'ю… І все ж таки не…

Зненацька з однієї групи пролунав постріл, і індіанець, який їхав останнім, різко пригнувся до спини коня. Тіло його похилилося набік, але юнак випростався, припав до кінської шиї і, пришвидшивши галоп, зник у траві.

— Одна шкура прострілена і, здається, хлопець під нею теж. — Ніби граючись, Байджокігі трохи підняв свій вінчестер і вистрілив не цілячись.

Списоносець, який послав кулю в індіанця, упав на землю. Тільки після цього вождь притиснув приклад до плеча і націлився. Він двічі поміняв патрон, і двоє напасників, які, скочивши на ноги, стріляли вслід індіанцям з револьверів, також, розкинувши руки, впали в траву. Цього було досить, щоб решта списоносців, навіть ті, які не були поранені, лишилися непорушно лежати, притиснувшись до землі.

— Тепер ти вже не зможеш стріляти в лежачих, Альберто, навіть якщо хтось із цих ледацюг поранив твого ілочечока [38]. Вони лежатимуть, поки ми не з'їдемо до них униз.

— Мені здається, краще зачекати тут до завтра. Коні моїх супутників не привчені йти по скелях у темряві. Завидна ми туди не дістанемося.

— Саме вночі я і виведу вас униз, але іншою дорогою. Удень я не покажу її навіть тобі, Альберто, тому що ти привів сюди чужинців. Якщо я проведу тебе вночі, ти не знайдеш цієї дороги навіть удень. Де ти збираєшся заночувати?

— У гаю земляних кліщів.

На обличчі індіанця промайнув подив, але вождь не сказав пі слова. Поки мисливці дісталися до своїх коней, сонце сіло, а поки підтягли попруги, надворі й зовсім споночіло. Мисливці один за одним довго їхали слідом за вождем звивистою дорогою. Так вони петляли, аж поки зійшов місяць, і тоді мисливці раптом побачили, що опинилися посеред сипучого каміння, недалеко від того місця, де був розташований таємний табір Караї.

Розділ одинадцятий
ПЕРЕГОВОРИ

Ще одна дорога на Орлині Гори була для Високого Мисливця такою ж несподіванкою, як і його табір у гаю земляних кліщів для вождя. Виходить, на землі, що належить його племені, є місця, про які він не знав і де не бував, — так само як існували дороги, яких не знав Караї, хоч і шукав їх довгий час. Байджокігі одразу зрозумів переваги, які мав табір мисливця, і подивувався довірливості свого друга.

— З якого це часу ти, Альберто, показуєш усякому свою схованку? Раніше ти цього не робив і, певне, добре замітав сліди, якщо мої люди ніколи не бачили тебе тут.

— Від цих двох я не криюсь. — Караї кивнув на своїх супутників. — Вони сюди більш не повернуться. А ти показав мені дорогу на кладовище, тому я теж не маю таємниць перед тобою.

— Моєю дорогою ти пройшов уночі і ніколи не знайдеш її вдень.

— Тем разон![39] — промовив Караї по-португальському і далі заговорив співучою кадувейською мовою: — Глід-гра ітоата не кеніго аполікана джокрого натекгріді.[40]

Вождь замислився. Він збагнув, що виказав велику таємницю. Навчений кінь і розумні собаки завжди знайдуть дорогу, по якій пройшли навіть уночі. Знав вів і те, що мисливець уже наступного дня спробує відшукати її. Але тільки махнув рукою, вдячний, що Караї звернув його увагу на це таким чином, щоб інші не зрозуміли. І Алонсо, і Джуліус були виховані джунглями і тому не виявили цікавості до того, про що йшла мова, ні зараз, ні пізніше. Вони знали, що це призначалося не для їхніх вух.

Тим більше, що увагу всіх привернули собаки. Обидва пси були неспокійні. Вони лежали, поклавши голови поміж передніми лапами і наїжачивши шерсть на спинах, проте не видавали жодного звуку. Троє мисливців і індіанець приклали вуха до землі і все зрозуміли. Караї ще нижче опустив шкури, які затуляли вогнище, і всі обережно поповзли між кущами на узлісся. Вони чули, як двоє вершників учвал женуть коней, але розрізнили й інший, слабший звук — тупіт загону вершників, що десь далі їхали ступою. Незабаром передні верхівці промчали повз мисливців. Інші були ще далеко.

— Гадаю, нам краще не виказувати себе, — мовив Караї. — Видно, ці двоє списоносців спіймали незранених коней і поспішають по допомогу. На ранок вони повернуться із свіжими кіньми і половлять сполошених, а до полудня приїдуть з візком і заберуть