Високий Мисливець - Альберто Войтєх Фріч
Від таких думок старому набігла слина в рот. І це йому, який все життя твердив, що єдина страва, гідна чоловіка, — м'ясо! Байджокігі частує гостей з Наліке, і кожен нишком з'їдає гостинець, а він тут не може попросити собі навіть кусня маніоки, яку так любить, не бачить, як інші їдять її!
Байджокігі нікому не наказує, з кожним, навіть малим хлопцем, поводиться як із рівним, кожному тільки радить, а проте його поради — закон для людей. І водночас йому — Наувільйо — він виявляє пошану, гідну найславетнішого вождя. Чому це? І чому Високий Мисливець так наполягав, щоб він дав обіцянку, чому скликав людей, щоб вони її почули? Адже він повинен знати, що Наувільйо не може порушити своєї обіцянки, навіть якби схотів це зробити. Вони всі виявляють йому шану, цінують його поради, а потім роблять як їм заманеться. Там, удалині, за тими лісами, під тими горами, щось діється, там, напевне, відбувається щось важливе, а він про те нічого не знає! Не приїжджають гінці на спінених конях… Мабуть, там б'ються усі його люди, і нікому їм подати розумної поради, нікому придумати хитромудрих пасток на ворога — вони обходяться без нього!.. Вони таки призведуть плем'я до погибелі. І все ж таки вони виявляють йому шану. І оцей мисливець. Наувільйо спохмурнів. Може, це з жалості до його недуги? Така думка прийшла йому вперше. Його жаліють. Його! Великого вождя! Очі в нього зволожилися. Так, він і з цим мусить примиритись. Він старий. Високий Мисливець каже, що йому сто років. Сто. Це стільки, скільки пальців на руках у стількох людей, скільки він сам має пальців на обох руках. Важко зрозуміти. Це о — вуіді — багато-багато. Та для індіанця це не старість — його предки у такому віці ще воювали. Отже, він ще молодий і у нього гострі очі. Кілька років тому, менше, ніж пальців на руках, у нього народилася остання дочка. Аби тільки очі не туманилися. Хоч він і добре бачить, але сьогодні чомусь не розбере, що це рухається на обрії, ген біля самого лісу. Ніхто з його людей ще нічого не помітив.
Біля його ніг сиділи дві старші дочки, Епадаунамрет і Жапотек, гаптуючи прикраси дрібненькими намистинками. Часом дівчата підводили голови від шиття і озиралися довкола. Здається, вони ще нічого не завважили. Наувільйо не хотів їх питати. Якби він помилився, йому було б соромно за свої очі, а якщо там і справді щось є, то цим він завдав би сорому їм. Біля ліжка грається його найменша донька Очопана — Світанок. Вона викладає рядком гладенькі кісточки — це їздові воли. На деякі з них прилаштовує вантаж — малесенькі сітчасті торбинки, на інші ставить кісточки, загорнуті в клаптики червоної матерії, — це воїни. Ще інші кісточки, гарно розмальовані, — жінки. Очопана грається у переїзд села. Як така думка могла зродитися у цій маленькій голівці? Адже його сім'я не залишала Наліке з того часу, як він захворів, а то сталося одразу ж після її народження. Це віщує сама доля. Невже прадавнє село Наліке буде занедбане зовсім і плем'я покине його й. помандрує шукати собі нового осідку?
Але дівчинка змахнула рукою, змішуючи кісточки і глянувши в долину, вигукнула:
— Щось їде від Орлиних Гір. Помалу, і в нього багато ніг!
І старий подумав: чого йому журитися про війну та хворобу, якщо в нього таке кмітливе дитя?! В нього не було жодного сина, тільки дочки, і ця остання все-таки найрозумніша. Кілька років тому він був усиновив хлопця. Думав, що Очопана ростиме для нього. Але той не вдався. Одягається, як білий, ба й ім'я своє зневажив і тепер прозивається Хосе Фернандес! Зараз він, мабуть на святі врожаю, про старого вождя він не дбає. Треба знайти когось іншого для Очопани. Гідного її. Таку розумну дитину не можна віддати абикому.
Усі задивилися вдалечінь, але ніхто не міг запримітити ще щось, крім того, що вже побачила дівчинка:
— Ондечки їде ще хтось. О, змінив напрям, поїхав до того багатоногого, спинився, повернув назад і скаче сюди учвал!
— Це Хосе Фернандес, — мовила Жапотек, — це його кінь.
Цікавість пойняла всіх. Тільки Наувільйо лежав нерухомо, не витираючи навіть сльозавих очей, — він збайдужів до всього, і лише найменша донька ще здатна була розворушити його. Думки про її долю не покидали старого вождя.
Минуло чимало часу, поки Хосе, женучи коня учвал, спинився коло дому. Навіть не скочивши з коня, він крикнув, щоб йому дали гарбузову посудину охолодженої води, і, показавши на обрій, повідомив, що то люди Байджокігі повертаються з бою і що один з них поранений. Сам він більше нічого не знав, бо тільки здалеку завважив їх і зрозумів, що після довгого переходу через пампаси воїни вмирають від спраги. Хосе поскакав назустріч їм. Тепер уже всі бачили: те, що їм спершу видалося багатоногам звіром, — насправді троє воїнів на конях, щільно прив'язаних один до одного, і що двоє крайніх вершників притримують того, хто сидить на коні посередині. Усі троє їхали ступою.
Потім знову прискакав Хосе і розпорядився приготувати ліжко для пораненого, а також переварену воду й усе інше, щоб промити і перев'язати воїнові рани.
Коли вершники під'їхали ще ближче, стало видно, що всі троє голі, лише ягуарячі шкури перекинуто через плечі. Хосе погукав їх до приготовленого ліжка, але молоді воїни спинилися перед вождем. Один з них, зіскочивши з коня, відв'язав його і притримав пораненого. Другий теж спішився, і обидва, підставивши товаришеві плечі, понесли його так, що він ледве торкався землі ногами. Здавалося, юнак непритомний, та коли його поставили перед Наувільйо, він розплющив очі і кволим голосом промовив:
— Коли молодий воїн говорить з вождем, він повинен стояти. Якщо вождь говорить
