Високий Мисливець - Альберто Войтєх Фріч

— Учора я б іще поміркував над цим. Адже кілька років я спілкуюся з ним лише через посланців, та й то не завжди це виходить. Однак сьогодні ми відбили перший наступ ворогів! Наувільйо досвідчений воїн, він оцінить добру роботу і не покаже, що заздрить мені. Крім того, я мушу пошукати своїх хлопців. З пораненим вони не могли заїхати далеко в гори і, мабуть, спинилися в Наліке.

— Чи не краще було б перенести свято врожаю на інший час?

— Це не годиться! Свято почнеться, коли Плеяди з'являться над обрієм.

— Думаєш, зірки розгніваються, якщо свято буде відкладено на якийсь тиждень? Хіба це може зашкодити зіркам або твоєму народові? — допитувався мисливець. Він хотів упевнитися, чи глибоко коріниться в душі індіанця стародавня релігія, чи життя вже розвіяло її.

— Я в це не вірю, але мої люди вірять. Поки ті зорі не з'являться, індіанці не посміють зірвати жодного плоду на плантації, але як тільки вони засяють на небосхилі, ніхто вже не заборонить людям з'їсти те, що вони виростили. За тиждень, за десять днів не буде вже чого запропонувати гостям, не буде чого з'їсти на святі…

Високий Мисливець раптом так зареготав, що мимоволі засміялися й інші, хоч і не розуміли, що могло розвеселити його. А Караї пригадав знаменитий вислів Вольтера: «Сам я в чорта не вірю, але радий, що в нього вірить мій кравець, — принаймні не вкраде у мене матерії». Високому Мисливцеві стало смішно, що одна й та сама думка зродилася і в голові французького філософа, і в голові індіанця з хащів Бразілії.

— Щоправда, можна було б зробити інакше, — нерішуче промовив вождь. — Я міг би дати димом наказ, щоб цього року обжинки святкувати в Наліке. Але ж там нічого їсти — отож нам не випадає туди їхати з порожніми руками. А привезти їжу тільки для себе та пораненого ми теж не можемо. Це тяжко вразило б Наувільйо. Мої люди нудьгують за Наліке і з радістю похваляться тим, що мають з своєї праці.

— Це був би найкращий вихід. А тепер нам пора роз'їхатись, адже у кожного є свої справи. Ви, Джуліусе, повертайтесь до табору і спокійно полюйте собі. Нічого не починайте самі. Скажіть лише Отонте, хай попросить Нене приглянути за моїм наметом, а сам їде на звіди в Барранко. Від нього ви довідаєтеся про все, що він розвідає: і про те, що сигналізуватимуть мені, і про те, що сигналізуватиму я.

— Ви думаєте, Отонте щось скаже мені? І буде мені вірити?

Мисливець відрубав мачете шматок гілки і зробив на корі кілька позначок.

— Ось вам рекомендаційний лист, а решту він узнає з димових сигналів безпосередньо від мене.

— А що ви йому пишете?

— Ми не домовилися раніше про спеціальний знак для вас. А з цієї гілки він зрозуміє, що йдеться саме про вашу персону. Ви, Алонсо, поїдете з Джуліусом?

— Тільки частину дороги. Я хочу пошукати слідів того стада, вивідати дороги, якими воно ходить, і вивчити його звички. Може, мені пощастить роздражнити його і виманити трохи ближче до межі індіанських земель. Якщо це не вдасться сьогодні, можливо, пощастить зробити завтра, і так з кожним днем справа потроху посуватиметься. За два-три дні стадо вже звикне^до моєї появи і само чекатиме, щоб прогнати мене. Ви навіть гадки не маєте, яка охоча до ігрищ ця худоба! Добре, що я прихопив своє сине пончо з червоною підкладкою. Спершу биків дратуватиме просто червоний колір — і мені треба буде добряче потренуватися, щоб миттю зникати їм з очей. За кілька днів вони зрозуміють, що з ними граються, і вже переслідуватимуть мене лише доти, доки я не сховаю червоне пончо, і спинятимуться там, де я зникатиму. Кожного дня я заводитиму їх усе далі й далі. А коли все буде готово, виманю їх у пампаси — отам ми й спіймаємо все стадо!

Обидва мисливці сіли на коней і рушили в дорогу. Караї і вождь подалися в протилежний бік, але незабаром їхні шляхи розійшлися. Байджокігі поїхав передавати димові сигнали, а мисливець вирішив навідатись до поранених списоносців, чи не треба кому допомогти.

— Краще зовсім не показуватися їм на очі, — порадив вождь.

— Я поїду по високій траві, дугою. Зустрінемось на березі болота. Хто приїде раніше, хай зачекає.

Головне поселення індіанців кадувеїв лежало на високому пагорбі, по схилу якого стікав струмок. Ще не так давно це місце мало неабияке значення. Тут уславлені вожді войовничого племені приймали посланця генералів тріпле-аліянсе[41], які просили «дикунів» допомогти їм, бо їхні війська зазнавали однієї поразки за другою. Це були багатотисячні армії, але і їхнє керівництво, і систему постачання вразила корупція, тому солдати не хотіли проливати кров за спекулянтів, яким поразки давали більше зиску, ніж перемоги. Три великі й багаті країни воювали з непримітним Парагваєм, де диктатор Лопес зумів так вимуштрувати солдатів і надихнути народ, що жартома перемагав у багато разів переважаючі сили ворога. У його війську були й метиси з племені гуарані, які без страхуйшли на смерть, бо Лопес пообіцяв їм, що, загинувши в бою, вони воскреснуть в Асунсьйоні і щасливо житимуть там після війни. Вони вірили кожному його слову, а він не скупився на обіцянки, запевняючи, що неодмінно виконає їх, але, зрозуміло, коли скінчиться війна.

Довгих чотири роки точилася війна і, можливо, тривала б ще й довше, якби плем'я кадувеїв не вирішило порушити свій нейтралітет і виступити проти парагвайського війська. Індіанцям не потрібні були ніякі обіцянки, бо вони не залежали від постачальників продовольства і товарів: для них війна була розвагою, а гвинтівки та патрони вони вміли добувати у ворогів. Воєнізованість парагвайців не справила на них особливого враження, їхня дисциплінованість також не викликала захвату; кадувеї воювали по-своєму, кожен власними