Високий Мисливець - Альберто Войтєх Фріч

— Може, відкриєте контору по експорту ванілі, Джуліусе? — всміхнувся Караї. — Авжеж, тут до неї рукою подати. Цікаво тільки глянути, як ви видеретеся на ті пальми і як збиратимете ваніль серед тих пахощів.

— Ну, щось придумав би. Але поясніть мені одну річ, Караї. Свого часу я мріяв про розкішне життя і хотів відкрити торгівлю болівійськими продуктами. Надіслав листи кільком знайомим. Почувши, що найбільше ванілі купують у Парижі, я туди теж написав і спитав, скільки б мені могли за неї платити. З Парижа надіслали взірці маленьких трубочок, у яких там продається ваніль на вулицях. І от коли я все підрахував, то вийшло, що там ваніль у невеличкій і гарній упаковці коштує дешевше, ніж у нас в Суарес, де її купують оптом — по п'ятнадцять кілограмів одразу. І з іншими продуктами було приблизно так само. Нічого не можу збагнути.

— Все це — загадки комерції, яких ми, мисливці, ніколи не зрозуміємо. Головна причина полягає, мабуть, у тому, що перекупник в Пуерто Суарес, платячи за ваніль не грошима, а товарами, вже на цьому має всі сто процентів зиску. До того ж ваніль надходить не в крамниці безпосередньо до покупців, а на заводи. Там із неї добувають екстракт, тобто справжній ванілін (для чого його вживають, я ніколи не цікавився), і тільки потім порожні, без запаху стручки, які треба викинути на смітник, наповнюють штучним ваніліном, виробленим із дьогтю. Публіка радіє, гадаючи, що придбала справжню ваніль, і псує нею їжу. Але нашому братові, який знає, що таке справжня ваніль, їхній екстракт смердить. На нього не можна було б привабити жодного метелика, комахи розумніші за витончених європейців, їх не так легко обдурити різними сурогатами. Я, коли буваю в Європі, їжі з ванільною приправою не їм… А тепер можна досхочу напитися цієї прозорої, як сльоза, води. Я вже наповнив свою фляжку одразу ж, як ми приїхали, щоб вода трохи отеплилась, бо, коли п'єш просто з джерела, терпнуть зуби.

Джуліус нахилився до струмка, щоб напитися, але після першого ж ковтка облишив свій намір.

— Її справді не можна пити! Чому вона така холодна?

— Вона зовсім не холодна. В Європі ви купалися б у такій воді, ще й нарікали б, що надто тепла. Я щойно виміряв її температуру — двадцять два градуси, але повітря в тіні понад сорок, і тому вода заходить у зуби, коли п'єш. Зараз ми виїдемо з лісистого видолинка на відкрите місце, і там буде легше. Тільки наберіть собі води на цілий день.

Коли мисливці виїхали з лісу, дорога повела їх уздовж урвища, порослого низьким чагарником. Кущі заважали роззирнутись, і тільки коли вони розступилися, мисливці побачили, що їдуть понад самою безоднею, схили якої спадають униз майже прямовисно. Тому вершники пильнували дорогу і дуже не роздивлялися навколо, бо один хибний крок коня міг коштувати життя. Коли дорога

трохи поширшала, Алонсо осадив коня і поглянув на протилежний бік ущелини.

— Куди ви нас ведете, Караї? Адже по той бік — кадувейське село! У тій просторій халупі, що там стоїть, мабуть, живуть чоловік сто.

— Або й більше. Проминемо ущелину, об'їдемо навколо хати, тоді порахуємо. Принаймні мені досі не випадало такої нагоди.

— А вони нам нічого не заподіють? — Джуліус теж притримав коня і розгублено почухав потилицю. — Якщо виникне якесь непорозуміння і вони відкриють вогонь, ми тут як на долоні, звідси навіть миша не втече. З того боку будь-кого з нас можна підстрелити із звичайної рушниці, зарядженої посіченим свинцем. А я чув, що дехто з кадувеїв має й вінчестери[34].

— Навіщо отак зразу думати про якесь непорозуміння?

— З індіанцями часто виникають непорозуміння. Хіба не краще було б попередити про наш приїзд хоча б пострілом і запитати, чи хочуть вони нас прийняти?

— Цього не треба робити. Тим більше, що індіанці могли дізнатися про вашу присутність раніше, ніж ви побачили їхнє толдо [35]. Навіть якщо кадувеї вважатимуть, що наші відвідини невчасні, ви не повинні нічого боятись. Але ще раз нагадую — нічого не чіпати в їхньому домі. Однак не гаймо часу!

— Стривайте, Караї! Перш ніж кудись устрявати, я люблю все добре розвідати. Як можуть жити стільки людей на цій скелі? Води там, мабуть, немає, інакше ви не радили б нам набрати її у фляги. І як вони приставляють сюди харчі? Може, у них є зручніша дорога, ніж та, якою ви нас привели? Я питаю це на той випадок, якщо нам доведеться негайно забиратися звідси.

— Наскільки мені відомо, тут немає кращої дороги. Я дуже ретельно обстежив цю місцевість, можете на мене покластися. Зрештою ми лише проїдемо повз село і довго тут не затримаємось.

— А куди ми, власне, прямуємо?

— Он туди, на мій спостережний пункт, — показав Караї на вершину крутої скелі, яка здіймалася над протилежним краєм ущелини.

І, не промовивши більше й слова, виїхав на дорогу, яка вилася серед густого лісу. Мисливцям не лишалося нічого іншого, як рушити слідом за ним, хоч обидва, якби не важкі спуски зі скель і запаморочливий ванільний ліс, радше повернули б своїх коней назад. Є місця, по яких людина, як їй здається, не зможе пройти вдруге. Орлині Гори були саме таким місцем, і обидва мисливці заприсяглися, якщо виберуться звідти, ніколи більше не повертатися сюди, навіть коли б тут було заховано бозна-які скарби. З думки їм не йшло: чи ж виберуться,