Високий Мисливець - Альберто Войтєх Фріч
— У вас тут було все наготовлено для багаття?!
— А я завжди готую все, що треба, перш ніж залишаю це місце, особливо коли знаю, що незабаром сюди повернусь. Адже збирати колючі гілки навпомацки не дуже приємно, а що вже казати про те, якби довелося це робити під дощем, коли все мокре?!
Мисливці вийшли на прогалину, освітлену вогнем. Те, що в темряві здалося їм чорною стіною, було лісом з густим підліском. На вогнищі уже стояв чайник з водою, вгорі, утворюючи ніби дах, висіли на дротах дві бичачі шкури. Як тільки всі ступили на галявину, Караї опустив одну шкуру так, що навколо знову стало темно, і навіть якби хто їхав зовсім близько понад лісом, то не помітив би мисливського табору. Дим від багаття зникав у верховіттях високих дерев.
— Поки закипить вода, відведемо коней трохи далі. Там є ще одна галявина з кращою травою. її можна загородити і спокійно пустити коней — хай пасуться, доки повернемось. Треба тільки розсідлати їх, а сідла повісити на дріт, щоб не попсували терміти.
— Де ви так швидко набрали води, Караї? Там ще буде чим попоїти коней?
— А ви на березі річки. Обережніше, не впадіть у неї, бо вона недарма зветься Болотяна — Барросо. Звідси наші коні вже не повтікають. Тут потік робить крутий закрут, і вода майже з усіх боків оточує галявину. Той вузький прохід по твердій землі, яким ми дісталися сюди, легко перегородити кількома колодами, і коні нікуди не підуть. Тепер розсідлуйте їх — онде гаки для сідел, і ходімо до вогню.
— Навіщо така обережність? — промовив Алонсо. — Скільки разів я кидав сідло просто на землі в пампасах та й у лісі під деревом, і такого ще не бувало, щоб терміти поласились на нього.
— Раніше я теж так думав. Коли мені вперше довелося тут ночувати, я поклав сідло під голову, простелив під себе чепрак, накрився попоною і спокійно заснув. Попона була гарна, індіанської роботи, виткана з різноколірних бавовняних ниток. Під ранок прокинувся від холоду і бачу, що лежу голий. Попона, одяг — усе зникло! А від сідла залишилися тільки металеві частини. На тому місці, де я лежав, побачив у землі кілька дірок. Тут особливі терміти. Вони підкопалися під мене і все протягли крізь оті нори. А найгірше було те, що я прокинувся зовсім кволий і не міг збагнути чому. Та незабаром усе стало ясно. Земні кліщі так насмокталися з мене крові, що не могли пролізти назад у свої нірки і позастрявали в них.
— А по дротах терміти не лазять? Я думав, що вони можуть куди завгодно добратися.
— По моїх дротах не полізе навіть деревний терміт, бо я протягнув їх крізь шматки шкури мурахоїда і натер його салом. Тепер жодна комаха, яку жере мурахоїд, не поткнеться.
— Все одно наш табір не дуже зручний. Стоїть посеред болота та що й повен усякої гидоти!
— Але в нього свої переваги. Іноді погана слава міцніша за фортецю. Найбільша його зручність у тому, що в цьому місці не стають табором навіть індіанці, бо знають про його невигоди. А хто не знає, той скуштує всіх його принад під час першої ночівлі і вже ніколи сюди більше не повернеться. Але оскільки ми поблизу священних для індіанців місць, то нам краще обрати притулок, якого вони уникають.
Розмовляючи, мисливці повернулися до багаття. На вогнищі смажилися настромлені на шпичаки шматки м'яса, а тим часом по колу пішла калабаса з мате.
— А чому треба залишати коней внизу, Караї? Якщо ми затримаємось тут довше, як ви кажете, то навіщо плентатись пішки і таскати речі на плечах? Здається, ви твердили, що там є якась дорога для коней, хоч, може, й нелегка.
— Дорога справді є, але, гадаю, вам краще йти пішки. Я придивився до ваших коней і бачу, що вони не привчені до гірських переходів, отож завдадуть вам багато клопоту. Я, звісно, поїду на коні, бо він звик до таких подорожей.
— Мій кінь добре навчений. Я теж поїду на коні, — мовив Алонсо.
— А мого коня муштрував найкращий приборкувач коней східної Болівії! Інакше я не віз би його аж сюди, — додав Джуліус. — Одне перевезення його пароплавом коштувало більше, ніж тутешній кінь. Стільки ж потягне і дорога назад. Тому я свого коня не покину. Як він, бідолаха, тремтів від страху на пароплаві, як його дратували постійний гуркіт коліс і гудки! Мабуть, мені краще добиратися додому суходолом. Якби ж тільки знати дорогу через гори, щоб обминути річкові болота…
— Я, напевне, зробив би так само, хоч і згаяв би на це три тижні замість трьох днів. Але ж треба зважати і на те, що їхати доведеться через індіанську землю, до того ж хтозна, як ваш кінь подолає гори Бодокени. Та дорога значно важча, ніж та, куди ми вирушимо завтра. Якщо хочете, їдьте теж верхи. Принаймні випробуєте своїх коней. Якщо завтра ваші наміри не зміняться щодо подорожі суходолом, я побалакаю з Байджокігі, він зможе провести вас до Міранди. Звідти поїдете сухим гребенем аж до Корумби. З часом там проляже залізниця, але поки що… Ну, годі базікати, треб^а трохи Поспати. Незабаром світає.
Мисливці попоїли, випили мате, полягали довкола багаття і заснули серед диких хащів так спокійно й безпечно, ніби в готелі. Що ж до Алонсо, який народився у джунглях, то він у міській кімнаті взагалі навряд чи заснув би.
Сонце підбилося вже досить високо, коли собаки Караї розбудили свого господаря. Отонте пустив їх через кілька годин по тому, як загін вирушив у дорогу, і вони пішли по сліду вершників. Це було зроблено для того, щоб собаки прибігли тихцем, не затримувалися дорогою, винюхуючи звірячі сліди, і не зчиняли при цьому гавкоту, який міг би викрити мисливців. Та й треба було б весь час прикрикувати на них, бо знаків, які подавав би їм хазяїн рукою, вони в темряві все одно не побачили б.
Супутники Караї вже повставали. Алонсо пішов глянути на коней, а Джуліус розпалював
