Високий Мисливець - Альберто Войтєх Фріч

і підійшов до мене англієць, а коли побачив мою здобич, вирішив теж спробувати щастя. Проте він тільки марно згаяв час. Спочатку хотів поповзом наблизитись до птаха, орієнтуючись на його белькотання, але скоро зрозумів, що це марна річ, і вирішив підстерегти птаха. Як виявилося, у лорда було не менше витримки, ніж у нас. Він сидів, не ворушачись, хоч уже почали літати мушки полворінес, які безжалісно кусались. Це викликало у мене симпатію до нього. Та досить було йому стрельнути по курочці гокко, щоб хоч чим-небудь відшкодувати згаяний час, як це враження миттю щезло.

Незабаром стало зрозуміло, що я не дочекаюсь відповіді на свої димові сигнали, індіанці, певно, десь далеко, тож доводилося поки що облишити всю ту справу. Та оскільки бачки із спиртом вже були притарабанені аж сюди, я подумав, чи не пошукати рибу понсе удвох з Отонте. Я сподівався водночас спекатись англійця.

Одразу ж після обіду ми поплили вгору по Солоній Річці. Англієць догнав нас, коли ми наближалися до порогів. У мене був намір ще до ночі перейти пороги й отаборитися трохи вище по течії. Я вже намірився в'їхати своїм каное поміж скель, коли почув згори крик: «Уступіться з дороги — іду за течією!» Нагорі, де починаються пороги, з'явився човен Велькера, що швидко плив до нас. Я швиденько завеслував до берега, бо на бистрині каное не розминулися б, але англієць, незважаючи на застереження, плив далі.

Своїм криком Велькер сполохав двох фазанів жакутінгів, які, шумливо лопочучи крильми, перелітали через річку, і тут сталося таке, чому я ніколи б не повірив, якби не бачив на власні очі. У Велькера, як завжди, всі три пари окулярів були на лобі. Жакутінгів він почув, коли був уже в кінці порогів. Тримаючи весло лівою рукою, Велькер правою схопив рушницю і вистрілив з обох стволів. Ми знали, що старий стріляв на слух, що замість птахів у його очах промайнула тільки миготлива тінь, а мушки на стволі він взагалі не бачить. І все ж таки він поцілив одразу двох птахів! Більше того: він так спритно повернув човна на повному ходу, що підстрелені фазани впали прямо в нього. Завдяки цьому повороту Велькер і уник зіткнення з англійцем. Зрозумівши це, мисливець почав верзти всякі нісенітниці. Він опустив на ніс окуляри і витріщився на англійця, мов степова сова. А побачивши, що перед ним білий, накинувся на того з лайкою по-німецьки. Та англієць був незворушний, і Велькер, збагнувши, що він не розуміє, заходився ганити його по-французькому, а потім і всіма іншими мовами, якими він тільки вмів лаятись. А ви ж знаєте, що це він справді вміє. Зате привітатися Велькер забув.

Я вирішив спинитися перед порогами, бо не був певен, чи знайду добре місце, щоб отаборитися, вище по течії, та й погода почала псуватись. Ви ж знаєте, що, коли цвіте біле кебрачо, починаються перші дощі, які ллють по кілька днів. Тому саме час був ставити намет і пильнувати за каное.

Поки Отонте і Мітапіру напнули намет, а корентинець збирав дрова, Велькер уже оглядав наші запаси і радив, що краще приготувати на вечерю. За Велькером прибігли його пси — худі й голодні, як завжди, — і одразу ж почали шукати чогось поживного. Мої два собаки не хотіли того зрозуміти, і Велькерові це коштувало розірваної холоші, бо він кинувся розбороняти собак, лупцюючи, однак, тільки моїх. А мої собачки не люблять таких штук. Тільки-но закипіла вода, Велькер присунувся до вогню і сам налив собі нашого мате.

— Ви добре зробите, Велькере, якщо до смерку подбаєте про власне місце нічлігу і наносите собі дров, — сказав я йому.

Він утягнув носом повітря, як кваті [28], і відповів:

— Буде дощ, а в мене нема намету. Пересплю у вашому.

Він сказав це так, ніби то було зрозуміло само собою. Мій намет справді розрахований на двох, а мої хлопці поставили собі другий, менший. Коли корентинець довідався, що Велькер, який так влучно стріляє, майже сліпий, його зачудуванню не було меж. Він покинув збирати дрова і всівся перед мисливцем. Англієць поставив намет на кілька кроків далі, в кущах, і тільки-но розклав вогнище, як Велькер і корентинець одразу перебралися до нього. Мітапіру сказав мені, що корентинець весь ранок шепотівся з лордом, і вони, видно, порозумілися між собою, я тільки не міг збагнути як: адже знання іспанської мови в обох було дуже скромне, до того ж один не знав англійської, а другий — гуарані. Я б не заперечував, якби лорд забрав у мене корентинця, та вирішив не випереджати подій.

І тут сталася інша дивовижна пригода.

Англієць прихилився до дерева й почав набивати свою люльку. Він хотів запалити її, але побачив, що вона забилась. Тоді він озирнувся довкола, шукаючи, чим би її прочистити, і, не помітивши нічого такого поблизу, витяг із-за пояса револьвер і вистрілив між листя дерева. До ніг йому впала розшматована кулею маленька пташка тангара. Англієць присунув її до себе ногою, вирвав з крильця перо, прочистив ним чубук і кинув пташку в огонь. Це була відповідь на Велькерів стрілецький рекорд. У Велькера, і особливо у корентинця, те викликало просто захват, але мої двоє індіанців мовчки перезирнулися, і з їхніх поглядів я зрозумів, що цей жарт їм не до вподоби і що лордові доведеться за нього розплачуватись. Тому я вирішив втрутитись.

— Послухайте, сер! — гукнув я від свого вогнища. — Я, мабуть, отак легко та ще й у сутінках такої штуки не утну, але якщо завтра після сходу сонця побачу вас тут, то розіб'ю вам кулею коліно. І будьте певні — не схиблю!

— Ол райт, — пролунала відповідь, після чого всі троє — лорд, Велькер і корентинець, — схилившись, почали пошепки домовлятися про щось.

Повечерявши, ми випили кілька калабас мате і пішли спати. Але спали недовго. Як я й думав, одразу ж після заходу сонця вперіщив дощ. Це була справжня злива. Тільки-но упали перші краплини, як Велькер заліз у мій намет. Він розклав свою постіль, анітрохи не бентежачись, що заважає мені