Високий Мисливець - Альберто Войтєх Фріч

— Помиляєтеся, Нене. Ви вже стільки років у джунглях, а нічого про це. не знаєте. Але то не ганьба. Я теж живу тут чимало років, спостерігати тварин, причому не тільки тих, на яких ми полюємо, — моя улюблена справа, може, навіть покликання, а про весілля папуг я нічого не знав і, мабуть, не дізнався б і досі, якби мене не взяв з собою дон Пабло.

Решта мисливців теж не знали, що папуги своїми звичками відрізняються від інших птахів, тому і вони здивувалися.

— Скільки папуг вам траплялося бачити в зграї? Звісно, на волі, в джунглях, а не на полях, куди вони злітаються з усіх усюд, коли достигає кукурудза, і тоді їх не можна відігнати.

— Дивлячись, про яких папуг ви говорите. Маленькі перікітос літають зграями, великі арара збираються разом не більше як по десять штук, а зелені амазонки живуть тільки парами. Це знає кожен.

— Я маю на увазі саме зелених папуг-амазонок і кажу про їхні весільні ігрища.

— Що ж там може бути цікавого і чого заради цього забиратись аж до Цукрової Голови? Адже зелені амазонки водяться скрізь на обох берегах річки. Вони й справді можуть бути символом вірності та любові. Ці папужки завжди живуть по двоє, упадають одне коло одного і все длубаються дзьобиком у пір'ячку на голівці своєї пари.

— А ви бачили коли-небудь, як вони паруються? Нене здивовано обвів поглядом обличчя мисливців і почухав потилицю. Інші теж замислились, пригадували. Нікому не хотілось визнати, що він мало знає життя тварин.

Мисливці поріднилися з природою — хіба можна, щоб від їхньої уваги приховалась якась цікава особливість?!

— Кому воно треба!? Все одно його ні до чого не прикладеш!

— Мабуть, вони паруються у своїх гніздах, на дуплястих деревах, — висловив припущення Алонсо.

— «Мабуть», — це для мисливця не відповідь. Мисливець скаже, що він або знає таке явище, або ні.

— Ну що ж, певно, ми цього не знаємо. Однак це не означає, що я взагалі не знаю життя птахів у Чако!

— Зелених папужок у неволі ви, безперечно, бачили скрізь. Немає, мабуть, жодного житла в басейнах Парагваю і Парани, де б не було папуги, а багато хто їх тримає по декілька, ба навіть дюжинами! Але чули ви коли-небудь, щоб папуги виводили в неволі пташенят?

— Гм, це правда! В неволі вони не розмножуються, їхніх пташенят доводиться шукати в гніздах у лісі. Якщо папужат узяти зовсім малими, поки ще не навчилися мови старих птахів, то вони переймають усе, що почують від людей і звірів, наслідують кожен звук, навіть шум машини. А проте ви маєте рацію! Чому вони не розмножуються в неволі, як інші птахи, чому не милуються, як у лісі? Авжеж, я не раз бачив, як вони в клітці тільки скубуться, хоч і ростуть змалечку разом.

— Тепер ви зрозумієте, що значить весілля папуг. Усі ті вигодувані в неволі папужки ростуть надто дратівливі і знервовані, бо ніколи не бувають на східному схилі Цукрової Голови чи в якомусь іншому місці на американському континенті, де їхні родичі збираються на свої весільні ігрища.

— Одного разу я був там, — промовив Джуліус, виведений з задуми. — Дуже дивна місцевість. Лісу порядного нема, ростуть якісь покручені дерева, схожі на карликові сосни в наших північних горах. Та й ті стоять без листя, самі голі гілляки, ніби ліс вигорів на всій горі, хоч обгорілих стовбурів нема, і ніяких слідів вогню я не бачив. Не можу пояснити це явище. Звіриних слідів там теж не було — порожнє і мертве місце.

— Мабуть, ви потрапили туди невдовзі після весілля папуг. Ви можете собі уявити зграю із сотні папуг?

— Так, але можу уявити й галас, який вони там зчиняють.

— А тепер уявіть, що тих папуг не сто, а тисяча, десятки тисяч, і всі на одній горі, в одному лісі.

— Оце вже я навряд чи зможу уявити, і якби побачив таке зблизька, то мене, певно, одразу довелося б припровадити до міста в божевільню. Це, видно, страшна картина.

— Страшна, а водночас прекрасна й урочиста. Вона урочиста, як шторм на морі, як циклон у преріях, як усе, де природа виказує свою могутність, де життя проявляється повною мірою. Але таку картину може спостерігати тільки людина з міцними нервами, бо навіть якщо заткнути вуха і заплющити очі, то й тоді здаватиметься, що труситься вся гора, що тремтить повітря, що земля коливається під ногами! Тільки уявіть собі: в час, коли розквітає біле кебрачо, точно в один і той же день з усієї округи за сотні миль злітаються папуги в те місце. Вони сідають на дерева, висять там, наче бджолині рої, кричать, заграють одне з одним, шаленіють і трощать усе, що попадає їм у дзьоб — укриті густим листям дерева за кілька хвилин стають голі, стирчать лише гілки та стовбури; уламки всього, що можна розклювати, дощем надають униз, але сотні інших птахів на льоту хапають їх, потім злітають у височину і там розскубують на дрібненькі шматочки. Кожен рух птахів — то вияв буйної радості, найвищої життєвої напруги. Такого прояву життя боїться всяка тварина! Навіть ягуар нажахано тікає або здалеку обходить те місце, навіть мавпи, які завжди приятелюють з папугами, і ті не насмілюються підійти ближче. Оце і є весілля папуг.

Тільки після цього птахи діляться на пари і летять у далекі ліси, щоб там помостити гнізда в дуплах дерев. Відтоді пара папуг уже не розлучається, вони безперервно гладять одне одному пір'ячко, милуються — просто взірець подружньої вірності.

— Майже так, як дехто з людей, — зауважив Алонсо.

— І оце ви гаєте час, щоб дивитися на такі дурниці? — відбив Джуліус натяк парагвайця, бажаючи перевести розмову на інше. — Мені тільки цікаво, як ці птахи всі до одного знають, що їм робити. Те, що в них настає час парування, зрозуміло. Але як вони знають, що одним треба летіти на