Високий Мисливець - Альберто Войтєх Фріч
— Ви ж кликали мисливця — мисливець і прийшов, — кажу їм.
Питають, чи маю я, мовляв, документи.
— Маю, — кажу, — але вони лежать у бляшанці в дуплі одного дерева кебрачо.
Кажуть: принеси. А як я можу їх принести? Якби навіть дуже поспішав, то й тоді раніше, як за три місяці, не обернувся б. Не повірили. Знову питають, чи є в мене паспорт. Мовляв, кожна порядна людина повинна мати паспорт! Виходить, я непорядний. Тут уже я не міг змовчати, хоч людина й покладиста. Це могло б погано скінчитися. Досить було мені трошки підняти свою пухкалку, як усі ті панки опинилися під столами, зчинивши такий несамовитий гвалт, що аж вийшов сам консул. Він почав мене заспокоювати, пообіцяв виписати паспорт, як тільки я принесу документи, і одразу ж сказав, скільки це коштуватиме. Еге, землячки, кажу я їм, видно, ви хочете заробити на моїй спадщині, хоч я її ще й не одержав?
— Ага! Так ви щодо спадщини з Палермо? — зрадів пан консул і зробився привітніший. — Вам треба було прийти раніше, бо ми вже з півроку як відіслали папери назад у посольство. Яка саме спадщина, я не знаю, але негайно повідомлю в посольство, що ми вас нарешті розшукали, і якщо вони не забаряться з відповіддю, то ми про все довідаємося тижнів за два. Такий час вам, мабуть, неважко буде зачекати.
Втім, консул припускав, що чекати, можливо, доведеться і місяць, а то іі довше. На це я відповів, що коли мені трапляться гарні чаплі, то за рік чи два я повернусь, отож хай він мені все приготує. На тому ми з ним чемно розпрощалися. Та не дійшов я ще й до дверей, як консул гукнув мене знову і сказав, що може запропонувати мені добру посаду. Мені посаду? Я трохи не зареготав. Однак він спитав, чи не згодився б я бути за слугу чи за провідника одному нашому вченому землякові — професору, який приїхав збирати жучків та різних звірят і хотів би дістатись аж за соляну пустелю, де водяться комахи, яких нема на побережжі. Консул не знав, про яку пустелю йдеться, але я його добре зрозумів. Тільки не міг збагнути, як про це дізнався той учений земляк. Ставати слугою у мене, звісно, не було охоти, але з цікавості погодився. Геть усі мої земляки, яких я знав, були вбогими людьми. Того з них, хто вмів читати, уже вважали вченою людиною. А тепер я міг познайомитися із справді вченим італійцем!
Не розповідатиму, як тяжко довелося мені з ним. Та я цього сподівався, тільки-но побачив синьйора Джованні після його повернення з подорожі, в яку він вирушав разом з Караї. І все ж таки я прожив з ним більше місяця. Через соляну пустелю ми не пішли, тільки наблизилися до неї і глянули скраєчку, на більше в мого земляка не вистачало хоробрості. Ми збирали всяких жуків і комашок, знімали шкури з упольованих звірів, а вечорами він розповідав мені про такі речі, які я міг би знати краще за нього, коли б тільки звертав на них увагу. І це зачепило мене за живе. Відтоді я дивлюся на диких тварин зовсім інакше і можу сам, як Караї, лежати кілька днів біля мурашника, стежачи за мурахами, або спостерігати звірів, які для мисливця не мають ніякісінької цінності. Я не тільки не застрелю даремне жодної тварини, а навіть не сполохаю, не налякаю, як бувало раніше, — просто так, для розваги. В лісі я більше не співаю і не галасую. Хай кажуть, що я вже не такий веселий, зате навколо я бачу стільки цікавого.
— Ну, а як же з вашою спадщиною? — перебив його Джуліус.
— Блискуче! Краще й не могло бути. Коли ми повернулися, консул привітав мене: справу про спадщину вже розглянуто і мене оголошено єдиним спадкоємцем.
— І скільки ж ви дістали?
— Я вже й не пам'ятаю добре. Це потягло чималі видатки: на оголошення про мій розшук, на гербові марки, на різні податки, на оплату послуг консульських та посольських чиновників, на проведення справи через міністерство і ще бозна на що. Консул усе ретельно підрахував, і вийшло, що спадщини на це не вистачає, отож я мусив ще й доплатити кількасот позо. Але мені подарували цей борг за те, що я супроводив свого земляка по Чако. Зате я позбувся небезпеки зробитися рибалкою, дістав зовсім безплатно звання єдиного спадкоємця і навчився багато чого корисного.
А щодо полювання на мавп, то слід зважати ще й на те, щоб банан у тикві був не переспілий. Інакше мавпа розчавила б його в руці і вирятувалася б. Я залишив свій банан — хай достигає — і знову став вільним. Але щось добре з того у мене все-таки лишилося, якщо не в жмені, то принаймні в черепку.
Ну, а тепер скажу, що я почув від того вченого чоловіка. Професор розповідав, що одні звірі розвинулися з інших, вони ставали все кмітливіші й досконаліші, аж поки не досягли найвищої досконалості в людині. Тільки людина має розум, бо в неї є мозок і розвинута нервова система, а тварини не думають — у них є лише чуття, рефлекси й успадковані інстинкти, хоч деякі з них досконало організовані, наприклад бджоли або мурахи.
Мисливці зачудовано слухали розповідь італійця, тільки в Караї на губах грала легка посмішка.
– А що, хіба неправда, Караї? — запитав Нене, трохи ображений недовірою Високого Мисливця.
— Правда, Нене, але те, що нарозповідав вам учений земляк, — дурниця, хоч цього і навчають у школах та й усі вважають за істину.
— Звідки ж тварини знають, що їм робити? Адже у них немає мови, немає ні шкіл, ані письма. Як вони можуть порозумітися між собою?
— Цього ми поки що не знаємо, — відповів Караї, — але було б неправильно твердити, що вони не вміють говорити, тільки на тій підставі, що ми їх не розуміємо. Ви сказали, що всі тварини розвинулися з нижчих, примітивніших істот. Отже, предки сучасних бджіл були менш розумні, примітивніші і не мали такого організованого способу життя.
