Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди - Владислав Лозінський

Сказавши це, Геліас швидко вийшов, не залишаючи мені часу подякувати йому, а Вороба замкнув мене на ключ. Ліг я на порожніх міхах, проте цілу ніч аж до ранку не заснув і на хвилину. Наступний день тягся для мене неймовірно довго, здавалося, йому не буде кінця. Я весь час був сам, ніхто до мене не заглядав, крім Вороби, який приніс мені їсти, але ні про що не хотів говорити і тільки бурчав, мов ведмідь. Сидячи в самоті, я мав багато часу на роздуми. Пригадались тоді всі пригоди, що трапилися зі мною протягом цих кількох місяців. Доля кидала мене, мов м’яч, не турбуючись, куди я впаду: на зелену мураву чи на гострий камінь, у терен чи кропиву. Але всі ці жалісні думки забивала радість, що я їду в Туреччину, куди рвався всією душею, ніколи не втрачаючи надії, що звідти повернуся з батьком.

Один лиш важкий тягар висів наді мною, і ніяк я не міг позбутися його. Це — Семенова таємниця, та залізна секретна скринька, яка стільки біди накликала на мене і, певно, ще накличе. Носитися з нею гірше, ніж з каменем на шиї, а позбутися її не можу.

Якби козак не сказав мені виразно, що від збереження таємниці залежить визволення батька з поганської неволі, то не знаю, чи зберігав би я присягу так вірно і з небезпекою для власного здоров’я, хоч весь час пам’ятаю, що ми з Семеном сидимо на однім возі, що в обох нас у серці одне й те саме і що я вирішив будь-що відшукати свого батька. Що ж тепер робити? Взяти прокляту коробочку з собою до Туреччини не можна, бо хто знає, які нові пригоди чекають там на мене. А залишити? Де? Криму? Закопати десь теж не можу, бо ж до самого виїзду з паном Арменаком мушу сидіти під замком.

Нарешті я дочекався вечора. Коли вже добре стемніло, чую, клацнув ключ у замку, відчиняються двері і входить Вороба. Бачу, не такий, як звичайно, а чимось задоволений. Приніс мані вечерю і, коли я почав їсти, він раптом махнув рукою, немовби вже був кінець чомусь, щось уже вирішилось, і каже:

— Фок!

Подивився я на нього, і хочеться мені засміятись, та й він скривив губи, ніби проковтнув щось дуже кисле чи гірке, а де він так усміхався.

— Фок! Фок утік! — каже він.

А далі почав розповідати мені, проте, за своїм звичаєм, такими уривчастими словами, що треба було їх по одному ловити і збирати, як розсипані коралі, а потім нанизувати одне за одним, поки все те складеться в зрозумілу розповідь. Отож розповів він, що Фок утік із Львова, певно через те, що я забрав у нього папери, з яких видно, що це він таємно вбив лікаря Курція. Зразу ж на другий день після того, як я втік, до нього зайшов пан війт з присяжними і стражниками, щоб обшукати весь дім. Познаходили там якісь речі венеціанського лікаря, але самого Фока не спіймали, бо він, пронюхавши, що його чекає, зник безслідно. Завтра теж будуть шукати і ритись у підвалах, чи не знайдуть де і сам труп. Коли Вороба закінчив розповідати, вірніше, коли я слово за словом витяг з нього майже все, він, збираючись виходити, кинув:

— Опівночі прийду. Підемо до пана Арменака.

— Воробо, — кажу йому, — у мене до вас велике прохання. Перед від’їздом мені конче треба побачити ще Григора Невчасного. Я хочу переказати матері, що зі мною трапилась і що їду я в далекий світ, а зробити це можу лише через пана Невчасного, який має шурина в Самборі.

Вороба спочатку не хотів, але я так просив його, що він, зрештою, погодився. Відчинив мені тильну браму будинку, проте самого не пустив, а йшов слідом за мною. Клопотівський будинок, в якому мешкав Невчасний і який був його власністю, знаходився, як про це я вже раніше згадував, одразу біля міського муру, недалеко від ринку. Ми пробиралися в темряві, ніхто не міг нас упізнати, та й мало хто попадався нам назустріч. Вороба залишився чекати на мене коло будинку, а я ввійшов усередину, бо було ще відчинено. Челядників уже не було в майстерні, сидів там тільки пан Григор і вечеряв з Мар’янкою. Побачивши мене, обоє живо підвелися з-за столу і так на мене дивились, немов я з того світу повернувся. Привітався я чемно і кажу:

— Пане Григор, я прийшов попрощатися з вами і з панною Мар’янкою і щиро подякувати за те, що ви були такі ласкаві до мене. і ще прошу вас, пане Григор, і вас, панно Мар’янко, не вірити, коли про мене тут погано говоритимуть, бо я нічого поганого не зробив, совість моя чиста.

Пан Григор дзвонив ложкою по мисці, опустивши очі, певно не знав, що мені сказати на це. Мар’янка теж нічого не говорила, але дивилася мені прямо в очі жваво й проникливо, мовби хотіла вичитати з них, чи правду я кажу.

— А куди бог провадить?

— У Туреччину їду вдосвіта з караваном.

Почали вони тоді розпитувати мене, а я, що міг, розповідав. Серце ж моє боліло, що не можу сказати про все цим добрим людям і мушу перед ними критися з власною правдою, так наче справа ця була не моя і не законна, а крадена. Мар’янка обіцяла мені переказати через свого дядька, пана Зибулта, моїй матері у Стрілкавичі, що зі мною скоїлось, що я поздоровляю її і прошу, щоб надто не журилася за мною, — бог допоможе мені повернутися з тієї дороги, а може, й не самому. Я хотів уже йти, коли Мар’янка звеліла мені почекати хвилинку, сама ж вибігла до другої кімнати. Пан Григор підійшов до мене, взяв за, руки, настовбурчив вуса, наморщив лоба, заговорив, як завжди:

— Їдеш між турків, нічого не