Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди - Владислав Лозінський

в думці дякуючи Урбанкові за те, що навчив мене читати, бо я перед тим ледве розбирав друковане, а писаного ні в зуб, особливо коли почерк був дрібний і хоч трохи розмашистий та покручений. Паперів було кілька, писані по-латині і по-польськи, і хоч я всього не тільки зрозуміти, але навіть прочитати не міг, все-таки мені було ясно, що папери стосуються того венеціанського лікаря Курція, який, прибувши до Львова, зупинився у Фока і якоїсь загадково зник, без сліду і вісті. Були там письмові зобов’язання і записи з печатками та підписами пана Станіслава Любомирського, старости Санча, якогось августинського купця Натана, краківського купця Валеріана Монтелупі, що мав торговельні справи з моїм паном, та інших. і все те — на самі тисячі, бо я не бачив жодної цифри, яка не мала б чотирьох знаків.

Я аж похолов від страху. Здалось мені, що з тих паперів тече, кров, і якщо почну добре заглядати по кутках, то поміж поламаних меблів і мотлоху знайду труп. У вухах дзвеніли слова Вороби, сказані в індермаху: «Фок, Фок, Фок!» Папери будили в мені тверду впевненість, що Фок замордував лікаря Курній і мене так само замордує. Тепер у мене тільки два виходи: втекти або умерти. Третього виходу нема. Я був наче засуджений на смерть, що прислухається, коли кат постукає в двері. Приготувавшись до всього, я вирішив, що коли мені не вдасться втекти, то ждатиму Фока з кинджалом у руці, кинуся на нього перший і битимуся з ним не на життя, а на смерть, а коли вже доведеться загинути, то і він загине зі мною разом.

Я зібрав усі папери лікаря Курнія в один згорток і добре заховав у кишені. Тепер я знав, що як вийду звідси живий, то це буде страшна зброя проти Фока, далеко страшніша, ніж кинджал, який я мав напоготові, а сам Фок буде в моїх руках надійніше, ніж зараз я з його.

Але як утекти? Єдина дорога була через віконце. Проте, щоб вислизнути у вікно, треба було дістатися до нього, пролізти через нього, лежачи на череві, ногами до подвір’я, головою до комірчини, бо воно було надто тісне, щоб можна було зробити це інакше. А щоб отак вилізти у вікно, треба було влаштувати собі високе риштування, яке сягало б віконної ніші. Це була найголовніша робота, і я одразу ж приступив до неї.

Найперше треба було присунути оту велику і високу скриню до самої стіни під вікно, а це було нелегко, бо скриня була надто важка, а цегляна підлога дуже нерівна, отже сунути по ній скриню було неймовірно важко. Не втрачаючи пасу, я взявся до роботи. Підважу скриню з усієї сили, аж ребра тріщать, а зсуну її тільки на якийсь дюйм. Піт ллється з чола, руки вже опускаються від напруги, нестерпно болить спина, а проклята скриня ледве на півліктя посунулась, як слимак по піску. Але через те що йшлося про життя або смерть, я, відчуваючи, що знемагаю, напружував останні сили і не відступався, продовжуючи сунути скриню, хоч і з перервами через кожну хвилину. Скриня, звичайно, була страшенно важка, проте, мабуть, не зовсім повна, бо як тільки жвавіше посуну її по цеглі, то відразу загуде й задзвенить, наче в ній самі ланцюги брязкотять.

Багато часу витратив я на посування скрині. Було вже далеко за полудень, коли я нарешті приволік її під саме вікно. Тепер я взяв стіл на двох ніжках, але що робити, коли він не стоятиме на скрині? Шукаю, ним би його підперти, щоб стояв; нема ніде ні куска дерева, ні палиці. Що робити? Раптом на очі потрапляють старі, запорошені книги на підлозі. Складаю їх під стіл замість ніжок, яких бракує, і бачу з великою радістю, що тепер стіл стоїть міцно, а від нього до вікна залишається вже небагато.

Тепер треба подивитись, що діється за вікном. Вилажу на своє риштування обережно, щоб не посунулись книжки і щоб усе не завалилося піді мною. Бачу, віконце має дві половинки, а шибочки оправлені свинцем. Відчиняю вікно. Одна половинка на завісах, а друга закріплена в мурі. Треба силою видовбувати її. Пробую руками — не піддається. Тоді злажу на підлогу, трохи не зваливши всього риштування. На щастя, воно якось ще вдержалося. Беру кинджал лікаря і, видершись знову нагору, починаю довбати ним віконні рами. На щастя, хоч вони були дубові, все-таки від часу і негоди дуже спорохнявіли, інакше хто знає, чи встиг би я вчасно закінчити роботу, бо кинджал був для цієї справи дуже непридатний: довбаєш довбаєш, а наслідку ніякого.

Нарешті я вийняв вікно і всуваюся в отвір. Помічаю з великою радістю, що отвір досить великий, щоб просунутися в нього плечима. Лежачи у вікні на широкому мурі, роздивляюсь, що знаходиться там, унизу. Бачу дуже тісне подвір’ячко, оточене високими мурами; всі мури глухі, жодного вікна в них немає. Один з мурів, ліворуч, був, очевидно, від Зарваниці, другий, напроти мене, — від вулиці Шотландської, третій, праворуч, — від кам’яного будинку пані радникової Коженьовської. Дивлюся в самий низ під собою і тут, на свою велику втіху, помічаю двері, які не можуть відчиняться нікуди інде, лиш у сіни цієї кам’яниці, в якій я сиджу замкнений. Отже, якщо мені поталанить спуститися на землю, то матиму змогу вийти на ринок, а я вже побоювався, що з того цілком замурованого подвір’я нема виходу і що я знову опинюсь у клітці.

Як же спуститися вниз? Злажу по риштуванню на підлогу і тут швидко догадуюсь, як це зробити, бо в комірці багато полотна. Попсував я його більше, ніж треба було, не дбаючи про те, що пані Фокова буде гніватися. Надер я з полотна смуг і нав’язав стільки, що міг би спуститися не лише з одного поверху, а мало що не з вежі ратушевої. Не маючи як прикріпити цей канат коло самого вікна, я прив’язав його міцно до двох залізних кілець по обидва боки кованої скрині, протягнув поза столом, а звідти він мав піти крізь вікно, але я ще не пускав його, поки не настав для цього час. Мені здавалося, що тікати найкраще ввечері. Підготувавши все для втечі, я ліг на підлогу, бо від утоми боліли в