Над Тисою - Олександр Остапович Авдєєнко

На першій сторінці була надрукована велика стаття під заголовком «Подвиг гвардійця Івана Бєлограя». Тут же був уміщений і знімок героя: білозуба посмішка, з-під шапки вибивається важкий чуб, на шиї ремінь автомата, груди в орденах і медалях.

Ця фальшивка була свого часу виготовлена в американській друкарні і дана Кларку як особлива охоронна грамота.

— От, товаришу майор, яким я був колись, у дні моєї молодості. Так! — Кларк зітхнув. — Що було, те загуло.

— Га-а-арний гвардієць! — майор, короткозоро мружачись, роздивлявся зображення Кларка. — Та й тепер не гірший. Можеш не зітхати.

— Що ви, товаришу майор! — демобілізований старшина скромно опустив очі. — Був кінь, та з'їздився.

— Ну, ну, не прибіднюйся… недаремно ж ти Терезії сподобався!

— Так уже враз і сподобався!

Кларк поклав на край стола кисть правої руки. Воєнкомові зразу ж кинувся в очі витатуйований на тильному боці його долоні напис: «Терезія».

— Як же це так, голубе: не домовившись із Терезією тавруєш себе навіки її ім'ям?

— Не знаю, товаришу, майор, з дурості, мабуть. — Кларк, вдаючи, що засоромився, закрив татуїровку рукавом.

Майор Пирожниченко, посміявшись, подзвонив начальникові явірського залізничного депо інженеру Мазепі, своєму приятелеві і незмінному супутникові в мисливських походах, і попросив його «швиденько і акуратно, на що ти великий майстер, влаштувати на роботу паровозним слюсарем героя Вітчизняної війни Івана Федоровича Бєлограя».

Тут же, в присутності демобілізованого старшини, Пирожниченко подзвонив другому своєму приятелеві, начальникові явірської міліції, і попросив його прописати на постійне проживання «товариша Бєлограя, демобілізованого старшину, мого однополчанина, заслуженого гвардійця, що пролив свою кров за визволення Закарпаття».

Третя послуга, яку охоче зробив майор Пирожниченко Кларкові, була скромніша, але все ж істотна: воєнком написав записку в житловий відділ Явірської міськради і попросив без усякого зволікання дати житлову площу «демобілізованому доблесному воїнові, неодноразово нагородженому бойовими орденами і медалями, — Іванові Федоровичу Бєлограю».

Так протягом одного дня Кларк пустив коріння в явірський грунт.

У той день, коли Кларк оформлявся на роботу в депо, на дошці наказів і повідомлень він звернув увагу на папірець, скромно наклеєний серед інших. У ньому ясно, чорним по білому значилось таке: «Зарахувати слюсарем Івана Павловича Таруту в паровозоремонтну бригаду Хижняка». Кларк зовні нічим не виявив свого радісного хвилювання, але душа його тріумфувала. Ще б пак! Парашутист Карел Грончак, який мав при собі документи на ім'я Івана Тарути, був його супутником по літаку тієї ночі, коли він стрибнув над Угорщиною. Карел Грончак призначений йому в підручні для здійснення диверсій на гірській дорозі.

Де ж він, слюсар Тарута? Розшукуючи свого асистента, Кларк нічого ні в кого не питав, він користався лише тим, що випадково чув. Місце, де працює бригада Хижняка, установити було неважко. Походжаючи по депо, Кларк забрів на другу, хижняківську канаву. Тут він краєм вуха вловив уривок розмови, з якої йому стало ясно, що Тарута лежить у лікарні. Здавалось, обережність тепер уже зайва. Але Кларк все-таки не пішов у лікарню, вирішивши, що зустрінеться з Тарутою пізніше.

Карел Грончак не впізнав свого явірського шефа і в четвертому порушникові, який отруївся. Перед Громадою постали нові, найважчі питання: чи не захотів з якихось міркувань Карел Грончак розпізнати в Грабі свого явірського шефа, чи справді це не він? Якщо ж Граб не важлива персона, то чому ворожа розвідка про нього так дуже піклувалась?

Вивчаючи матеріали, зібрані Зубавіним, Громада прийшов до висновку, що Граб не міг бути керівником диверсійної групи на залізниці, він виконував якусь підсобну роль. І тільки. Але яку ж саме?

Судячи з показань майстра Чеканюка, Граб не збирався довго жити на радянській землі. Виходить, він, як місцевий житель, що добре знає прикордонний район, посланий за Тису, як зв'язківець або провідник.

Установити з ким-небудь зв'язок, крім Чеканюка, він не робив спроб. Значить, провідник. Кого ж він провів? Тих трьох, що вбиті в Чорному лісі? Чи ще когось?

Відповіді на всі ці питання генерал Громада вирішив шукати знову на кордоні, там, де почались події, на п'ятій заставі.

… Берег Тиси. Генерал Громада і капітан Шапошников, обоє в наглухо застебнутих плащах, які заховують їхні знаки відмінності, в однакових зелених картузах, повільно, півголосом розмовляючи, ідуть по стежці, що повторює всі закрути службової смуги. Погожий день, на ясному небі жодної хмаринки. Добре пригріває сонце. Слабкий вітерець доносить свіже, терпке повітря гір, але на обличчях прикордонників немає весняної радості. Вони серйозні, напружені.

Шапошников, ще раз намагаючись не пропустити найменшої деталі, доповідає генералові, де і як був порушений кордон, як було організовано переслідування на одному напрямку і розшуки на другому.

Генерал слухав зосереджено, зрідка ставлячи скупі питання. Зважаючи на їх характер, начальник військ прибув на заставу не для розбору операції, не для того, щоб підвести підсумок подіям. Він шукав ключ до якоїсь нової, важкої задачі. І це особливо було цікаво для капітана Шапошникова, бо хоч і були всі ясні докази успіху, він теж не вважав операцію завершеною.

Шапошников був надзвичайно стриманим у власних міркуваннях, викладав лише об'єктивні дані і чекав слушної хвилини, щоб поділитися з генералом своїми припущеннями, хоча й не перевіреними, але важливими, на думку Шапошникова.

Вийшовши до флангу дільниці застави, Громада сів на нижній східець спостережної вишки, дістав люльку, обережно постукав об поруччя сходів, вибиваючи попіл. Закуривши, він деякий час мовчки дивився на Тису. Вона швидко котила свої каламутні весняні води майже врівень з берегами. Смугаста водомірна рейка то зникала, то з'являлась поверх важких свинцевих хвиль.

— Здається, не на жарт розбурхалась Тиса, — сказав Громада. — Ще одна добра злива — і повідь неминуча. — Він різко обернувся до начальника застави і