Над Тисою - Олександр Остапович Авдєєнко

«Я, Іван Бєлограй, що пройшов від Сталінграда до Берліна, я, що полив своєю кров'ю і потом цей великий шлях, я, Іван Бєлограй, військовий до самих кісток, я, дурень отакий, демобілізувався, у чому тепер гірко каюся…»

З такими думками, які виразно відбивалися на обличчі, постукав Кларк у кабінет воєнкома, натиснув ручку дверей, обережно, але разом з тим і без зайвої скромності розчинив їх і чітко, на всю дзвінку силу свого голосу, не переступаючи порога, гаркнув:

— Дозвольте, товаришу майор?

Воєнком сидів у своєму кріслі, біля письмового стола з висунутою шухлядою, яка служила йому за буфетну стойку, і снідав. Кларк, що вмів бачити багато такого, що не доступно для простого ока, зразу оцінив драматизм свого становища. По-перше, він зрозумів, що з'явився саме в ту хвилину, коли майор, відрізавши пластинку домашнього сала, поклавши його на хліб і накривши половинкою огірка, збирався снідати. По-друге, він зрозумів, що майор незадоволений його, Кларка, несвоєчасною появою. По-третє, йому стало ясно, що він повинен негайно і під найпристойнішим приводом відступити.

— Приємного апетиту! — Кларк дозволив собі стримано посміхнутися, звичайно, без найменшої тіні догідливості. — Пробачте, товаришу майор, перебив. Дозвольте піти? — І, не чекаючи відповіді, він приклав руку до козирка й хвацько повернувся кругом.

— Стривай! — пролунав йому вслід владний, але не позбавлений покровительського відтінку голос майора.

Майор Пирожниченко ще хмурився, ще не зникла з його обличчя досада, але очі дивилися прихильно. Вони, ці очі, питали: «Звідки ти взявся, такий гожий та хороший? Чому ти, військовий з ніг до голови, без погонів?»

— Я вас слухаю, товаришу майор! — промовив Кларк, повернувшись у кабінет (двері він не забув зачинити) і зупинившись на певній відстані від воєнкома.

У воєнкома була масивна, кругла, чисто вибрита голова, гулястий лоб і широкий м'ясистий ніс. На новенькому, відпрасованому і з акуратно підшитим комірцем мундирі — орденські колодки, розміщені в строгій симетрії.

Над головою в майора висіла карта Закарпаття. На ній, як догадався Кларк, був зображений шлях підрозділу Пирожниченка, пройдений в період визволення Закарпаття: маленькими ясночервоними прапорцями була позначена майже вся гірська долина Тиси.

Кілька секунд треба було Кларкові для того, щоб він зрозумів, що перед ним сидить старий служака, який пройшов нелегкий шлях від солдата до майора. Тому такі дорогі йому його майорські зірки, тому так потішила його несмілива шанобливість «демобілізованого старшини».

— Ну, чого ти злякався? — спитав майор і добродушно посміхнувся. — Хіба я роблю щось негарне? Бачиш, снідаю. — Він цокнув нігтем по склянці. — І молочко п'ю… Фронтовик? — пережовуючи шматок, спитав майор.

— Так точно! — Кларк весело і віддано подивився на воєнкома. — Сталінградець. Гвардієць Іван Федорович Бєлограй. Демобілізований. Старшина. Служив у Берліні.

Він підступив до стола, виклав військовий квиток, пропуск у прикордонну зону. Воєнком уважно переглянув усі документи.

— Чого демобілізувався?

Колишній старшина схилив голову і, дивлячись собі під ноги, сказав:

— Строк служби кінчився, товаришу майор. І потім… сердечна причина.

— Зрозуміло. Закохався? На сімейне життя потягло?

— Так точно, товаришу майор.

— Твоя наречена, звичайно, мешкає на території моєї округи?

Демобілізований старшина радісно закивав.

Воєнкомові дедалі більше й більше подобалась нав'язана йому роль відгадчика, і він продовжував:

— Якщо не помиляюсь, ти хочеш поселитися на закарпатській землі і пустити в неї своє коріння?

— Так точно, товаришу майор, — знову по-військовому чітко, стримано, з повагою відповів Бєлограй. — Під час Вітчизняної зріднився з цією землею, кров за неї пролив.

— Ти воював на Закарпатті? В яких частинах?

— У гвардійському корпусі генерала Гастиловича.

— Ну? — радісно вигукнув майор.

— Так. — Кларк кивнув на карту, позначену прапорцями. — Весь цей шлях пройшов, де плазом, де рачки, де бігом. Від Яблуневого перевалу до Марамороської улоговини. — Він назвав полк, у якому служив Бєлограй.

— Оце-то зустріч! Ми ж з тобою земляки. Однополчани. Я командував батальйоном. — Майор уже зовсім привітно подивився на колишнього старшину. — Ну, для земляка, як кажуть, і сережку з вушка. Поза всякою чергою дамо квартиру, в Яворі пропишемо і влаштуємо на роботу. Куди бажаєте піти — на млинокомбінат, мебльову фабрику, дортранс, в залізничне депо?

Бєлограй знизав плечима і розвів руками:

— Знаєте, товаришу майор, мені однаково: скрізь буду працювати так, щоб виправдати рекомендацію.

— Раджу вибрати депо. Станеш за кочегара або слюсаря, а через рік-два будеш машиністом паровоза.

— Єсть, товаришу майор, вибрати залізничне депо! — Бєлограй козирнув і вдячно посміхнувся.

Щоб цілком переконати товариша по зброї у своїй до нього сердечній прихильності, воєнком спитав:

— Наречена підходяща? Не соромно буде з нею на люди вийти?

Це було довгождане запитання, і Кларк, в глибині душі радіючи своїй витривалості й логічній послідовності поведінки, дістав бумажник, вийняв з нього усі газетні та журнальні фотографії Терезії, акуратно наклеєні на картон.

— Стій, голубе, — зупинив його воєнком. — Так це ж наша Терезія! Терезія Симак, Герой Соціалістичної Праці. Хороша дівчина! Ну, брате, високо ти злетів!

Кларк зітхнув, похитав головою:

— У мріях, товаришу майор, я, звичайно, високо злетів, а от… невідомо, де сісти доведеться, — можливо, в самісіньку калюжу.

— Виходить, ще не домовились?

— Ні, товаришу майор. Вона ще навіть не знає, що я…

— Що ти одружитися з нею хочеш? — підхопив воєнком і зареготав: — Оце-то жених!

— Запізнився я, товаришу майор, женихатися. Коли б назад повернувся десь там років на п'ять… Ех, яким я був у сорок четвертому! Ось!

Кларк дістав акуратно складений, пожовклий від