Над Тисою - Олександр Остапович Авдєєнко

— Зажди. Так ти, брате, не підеш! — Кларк грубувато притягнув до себе Воловика, покуйовдив його волосся, потім поцілував у щоку. — Будь здоров, Грицьку!

Провівши зачарованого старшину до дверей залу для перевірки, Кларк поспішив повернутися в ресторан, але Василя Гойди там уже не було. Не знайшов він конче потрібного йому машиніста і в залі чекання, і в перукарні, і на пошті, і в камері для схову. «Поїхав приміським у Мукачеве», здогадався Кларк. Він з досадою пожував губами і піднявся на третій поверх, у вокзальний готель. Годину тому він не думав, що там доведеться ночувати. Розраховував на домашню постіль нового друга, на його хліб-сіль. «Нічого, голубчику, і до тебе доберусь!» Ти мені потрібний, дуже потрібний».

Пізно ввечері Громада повернувся з кордону і по дорозі в штаб вирішив заїхати додому. Піднімаючись сходами, на площадці другого поверху він побачив широкі плечі і знайому кучеряву потилицю Зубавіна.

— Євгене Миколайовичу, ви? — окликнув він майора своїм могутнім басом. — Чого ночами блукаєте?

— Не спиться, Кузьмо Петровичу. От я і вирішив у гості до вас напроситись.

Зубавін часто бував у Громади вдома, він дуже поважав його дружину, Ольгу Костянтинівну, його дівчаток Майю і Світлану. Але Кузьма Петрович розумів, що сьогоднішній несподіваний нічний прихід Зубавіна викликаний якимись особливими обставинами.

Ольга Костянтинівна, відчиняючи двері, зраділа, побачивши Зубавіна:

— А, Женя! Здрастуй, пропащий! — Висока, в легкому білому платті в синю цяточку, з непокірним темним волоссям, перехопленим блакитною вицвілою стрічкою, вона легко і швидко підійшла до нього, схопила за вухо своїми м'якими і теплими пальцями. — Ось тобі, ось…

— За що мені таке покарання, Ольго Костянтинівно?

Вона з веселим обуренням подивилась на чоловіка, що йшов у ванну:

— Чув, Кузю? Він, такий-сякий, навіть не почуває своєї провини. — Ольга Костянтинівна зміряла Зубавіна з ніг до голови зневажливим поглядом. — Хто не показувався на очі третій тиждень? За п'ять кварталів обминає наш будинок! Дівчатка тебе вже зовсім забули…

— Мамо, хто прийшов?

Ольга Костянтинівна стурбовано подивилась на двері дитячої кімнатки, звідки долинув голос старшої, п'ятнадцятирічної Майки.

— Це тато.

— Який же це тато, якщо в нього голос Євгена Миколайовича?

— Тобі здалося. Спи!

— Та хіба ми глухі, мамо! — запротестувала менша, Світлана.

— Припиніть розмови! — Ольга Костянтинівна щільно причинила двері дитячої кімнати, двічі повернула ключ і кивнула Зубавіну, щоб той проходив до кімнат.

— Ось, чув! — сказала вона, заходячи вслід за ним до їдальні. — Його ждуть не діждуться, а він…

— Не було коли, Ольго Костянтинівно. Такі в нас зараз справи… А взагалі, вибачте, винуватий.

Ольга Костянтинівна засміялась:

— Лагідний чоловік в Ірини. Навіть заздрісно. За двадцять років не було ще такого випадку, щоб мій чоловік сказав: «Я винен, Олю». Все дружина винна: дівчатка одержали по трійці — мама не догляділа, у дівчаток апетиту нема — мама не вміє годувати; дівчатка вчащають у кіно — мама їх розпустила; дівчатка пізно лягають спати — мама потурає; дівчатка захворіли — мама не вберегла. Словом, завжди винувата.

На порозі їдальні з'явився Громада, з вогким волоссям, з натертим до червоності обличчям.

— Об'єктивна дійсність, нічого не поробиш, — усміхаючись очима, сказав він.

— Я вже казала: праведник, а не чоловік! — Ольга Костянтинівна материнським жестом, наче перед нею стояв не велетень Громада, а хлопчисько, пригладила на його голові волосся, поправила комір сорочки.

— Все життя будеш винна, Олечко: кому багато дано, з того багато і вимагається! — войовниче мружачись, Кузьма Петрович подивився на тарілки з шинкою, маслом, сиром, ковбасою і свіжою редискою. — А де ж коньяк, Олю? От ще одна твоя провина!

Ольга Костянтинівна дістала з буфета пляшку з п'ятьма зірочками.

— Чудово! Хай все це нас почекає. — Громада відчинив двері суміжної кімнати і пропустив Зубавіна вперед.

Вони сіли в крісла один напроти одного.

— Отже, Євгене Миколайовичу, що нового?

Повідомлення Зубавіна не було несподіваним для Громади. За новими даними, одержаними одночасно з двох джерел, незатриманий порушник, як і гадав Громада, причаївся в Яворі. У справі переховування шпигуна обвинувачується майстер залізничного депо Стефан Чеканюк. В минулому, за буржуазного режиму, він був «січовиком», зі зброєю в руках служив «чорному патерові»— Августину Волошину. Громада спитав, хто і як викрив Чеканюка. Зубавін назвав імена місцевих жителів. Один з них, Федір Степняк, слюсар залізничного депо Явір, повертаючись додому з нічного чергування, побачив у кінці своєї тихої, залитої місячним сяйвом вулиці двох перехожих. Вони йшли, тримаючись у тіні черешень, які росли вздовж тротуару. Раптова поява слюсаря злякала перехожих. Вони звернули в найближчий провулок і там зникли. Федір Степняк насторожився. Хто вони? Якщо чесні люди, то навіщо їм ховатися? Якщо чужі, то що їм потрібно на цій вулиці, де немає ні закусочної, ні аптеки, ні телефону-автомата? Федір Степняк перебрав у пам'яті всіх, хто жив на правому і ліпому боці Першотравневої і не знайшов жодного чоловіка, який міг би в такий пізній час повертатися додому або йти на роботу.

На запитання, в який будинок, за його припущенням, могли зайти ці підозрілі перехожі, якби їм не перешкодили, Федір Степняк не дав певної відповіді. Очевидно, він не хотів кидати тіні ні на кого з жителів Першотравневої вулиці.

Дані, одержані від шофера вантажної машини Скибана, який жив по сусідству з майстром Чеканюком, немовби продовжували і проясняли розповідь слюсаря Степняка.

Скибан сказав, що минулої ночі йому погано спалося: мучили головний біль і задушливий