Над Тисою - Олександр Остапович Авдєєнко

Генерал Громада уважно прочитав показання Чеканюка. Потім ще раз і ще.

— Чого кум прийшов саме до вас? — спитав він, швидко глянувши на майстра.

— От про це, товаришу генерал, я і сам весь час думаю: чого? — він потупився, дивлячись на свої жилаві темні руки. — Я за старого режиму… за Августина Волошина був січовиком. Про мене тепер що завгодно можна подумати.

— Ми судимо про людину по її ділах.

— Кращий майстер в депо Явір, — сказав Зубавін. Громада простягнув Чеканюкові руку:

— Прийміть, Петре Петровичу, подяку від прикордонників… Ваш кум озброєний?

— Начебто ні, а втім, хто ж його знає!

— Планами ділився?

— Поки що не встиг. Та я і не показував, що мене це цікавить.

— Треба зробити так, щоб під час арешту Граба не завдати ніякого клопоту ні Петрові Петровичу, ні його домашнім, — порадив Громада Зубавіну.

— Граб думає, що ви зараз на роботі? — спитав Зубавін у Чеканюка.

— Так… Вранці я провідав його і сказав, що йду в депо.

— Скажіть, Петре Петровичу, а коли ви пили з Грабом, самогон не розв'язав йому язика?

— Який же самогон у пивному барі! — здивувався майстер.

— У барі самогону не було, але, можливо, в кума знайшовся? — з посмішкою спитав Зубавін, перегортаючи сторінки допиту шофера Скибана.

— Ні, дома ми нічого не пили.

— Як ви з Грабом пройшли в будинок? — надійшло нове запитання після тривалої мовчанки.

— Ми в будинок не заходили. Прямо в сарай.

— А коли ви заходили, вас ніхто не бачив? Сусіди, наприклад?

— Начебто ні.

Зубавін перезирнувся з Громадою, згорнув папку і відпустив Чеканюка.

— Ну, який ваш висновок, товаришу майор? — Громада, нахмурившись, набивав люльку.

— Поки не арештований цей порушник, я не маю права вважати за вірогідні ні показання Чеканюка, ні Скибана.

— Так. — Генерал густо задимив і заплющив очі. — Якщо шофер Скибан каже правду, — роздумуючи, промовив Громада, — тоді чого прийшов до вас майстер Чеканюк? Друга версія: Чеканюк щирий, він рискує життям. Але навіщо тоді потрібно було шоферові Скибану зводити наклеп на нього?

— Можливо, він зацікавлений у тому, щоб спрямувати розшук на хибний шлях, — відповів Зубавін. — Не подобається мені цей Скибан. Можливо, я і помиляюся, але мені здається, що він недаремно приходив до нас. Я маю підозру, що він якоюсь мірою причетний до справи.

— На чому базується ця підозра?

— Поки що, товаришу генерал, не маю ніяких об'єктивних даних. Буду збирати факти.

Увечері того ж дня під рясним весняним дощем Зубавін і супроводжуючі його особи під'їхали до верхнього кінця Першотравневої вулиці. Залишивши тут машину і виславши оточуючий загін, вони пішли до будинку майстра Чеканюка. І, як тільки вони переступили поріг хвіртки, з-під темного навісу ґаночка нечутно вийшов Петро Петрович. Він, певно, давно очікував гостей. Зубавін подивився в дальній кінець двору, де виблискував вологою оцинкований дах сарая.

— Постукайте. Скажіть, що принесли вечерю.

Обережно ступаючи і боязко озираючись, майстер пішов до темного сарая. Зубавін нечутно йшов поряд, засунувши руки в кишені дощовика і обминаючи калюжі.

Підійшли до дверей учотирьох: посередині — Чеканюк, праворуч — Зубавін, ліворуч — два озброєних офіцери.

Майстер не в силі був зробити останній, вирішальний рух — постукати в двері сарая. Це змушений був зробити Зубавін.

— Куме, це я… вечеряти… — зашепотів Чеканюк, притискаючись губами до щілини між шершавими, набряклими від вологи дошками.

Відповіді не було. Ні найменшого шелесту не доносилось із середини сарая. Зубавін постукав ще і, трохи почекавши, постукав утретє. Сарай мовчав. Зубавін глянув через плече, у темряву, і махнув рукою. Кілька чоловік виросло за його спиною. Двоє з них мовчки, в чотири руки схопили за дерев'яну скобу, прибиту на дверях, і з силою рвонули її. Спалахнув кишеньковий ліхтар. Вістря його променя освітило Ярослава Граба саме в ту мить, коли на його зубах хрустіла ампула з отрутою…

Ще один труп порушника. Важке і одутле обличчя алкоголіка, сіре, наче обсипане попелом, волосся, сукняна куртка із смушковим коміром, збиті на носках, зашнуровані сиром'ятними ремінцями черевики на товстій підошві.

Зубавін узяв майстра Чеканюка під руку і, відвівши його вбік, під навіс ґаночка будинку, спокійно, наче нічого й не сталося, спитав:

— Петре Петровичу, у вас є родичі? Не тут, в Яворі, а в якому-небудь далекому місті?

— Є. Сестра. В Ужгороді. А… а що?

— У вас з нею добрі взаємини?

— Так, дуже добрі.

— Давно ви з нею не бачились?

— Більше року… А чого вас це цікавить? — Майстер із подивом і тривогою дивився на майора.

— Чого? — Зубавін помовчав. — Я хотів би, щоб ви поїхали до сестри в гості. На цілий тиждень, не менше. Сьогодні ж. Оце просто зараз. Моєю машиною.

— Я не розумію, але…

— Будь ласка, їдьте. І постарайтесь не показуватись на вулицях Ужгорода.

Чеканюк схопив руку майора:

— Все зрозумів!

— От і добре!

Шофер Скибан прийшов на роботу, як звичайно, рано-вранці. Голова артілі Дзюба зустрів його по-хазяйському суворо:

— Машина готова до далекого рейсу?

— У справності.

— Перевіримо.