Над Тисою - Олександр Остапович Авдєєнко

— Як ти сюди потрапив, Іване? — спохватилась Терезія. — Ти ж у Берліні відбуваєш службу?

— Відбув у Берліні, а тепер… — він підвів голову, багатозначно подивився на Терезію. — Тепер сюди приїхав служити. — «Тобі служити», додав його погляд. — Чого ж до хати не запрошуєш, дівчино хороша?

— Ой лишенько! — Вона підбігла до дверей, розчинила їх: — Заходьте, будь ласка.

Він урочисто переступив поріг, тримаючи перед собою у простягнутих руках букет бузку:

— Скільки разів у думках своїх я переступав цей поріг… Мир та щастя дому цьому! — Кларк оглянувся через плече на Терезію. — А може, у вас і свого щастя дівати нікуди, га?

— Не відмовимось і від вашого, — засміялась Терезія. — Значить, демобілізувався?

— Демобілізувався. Солдат, поранений в серце, уже не солдат.

Натяк був досить ясний, але Терезія чистими очима дивилася на Кларка і радісно посміхалась.

— Ти сьогодні їв, пив Іване? Молока хочеш?

«Еге, голубонько, — подумав Кларк, — та ти зовсім простушка!»

— Молока? З твоїх рук? З радістю!

Терезія вибігла і повернулась з темним, рясно запітнілим на теплому повітрі глечиком.

— Виходить, в Угорщину їдеш? — спитав Кларк, кивнувши на розкритий приготовлений в дорогу чемодан. — Читав. І заздрив… Угорщина! Всю її пройшов, від каламутної Тиси до блакитного Дунаю. — Кларк заплющив очі, скорботно стулив губи і зітхнув. — Друга я поховав у Тисаварі. — Він махнув рукою, ніби відганяючи тяжкі спогади. — Виходить, їдеш… — сказав Кларк і смутно подивився на дівчину.

— Скоро повернуся. Через два тижні. — Терезія говорила, паче виправдуючись у чомусь.

Кларк одразу ж помітив це.

Він прилаштував букет бузку на столику перед дзеркалом, прикрашеним чудово розшитим полотняним рушником.

— Ну от, подивився на тебе, а тепер… — помовчав, зажмурився, — тепер можна і їхати.

Кларку були передані не тільки викрадені документи Бєлограя, але й листи Терезії. Він докладно вивчив їх і дійшов до висновку, що дівчина навіть на відстані була недалеко від кохання до Івана Бєлограя.

На перший лист Івана вона відгукнулась скупою листівкою. Але поступово, після багатьох його листів, перестала бути стриманою. Іван писав їй як любимій сестрі або давньому другові. Їй було це приємно, і вона йому відповідала теж — як сестра і друг. Іван Бєлограй: їй сподобався. Людина, що переступила поріг її будинку, була точнісінько такою, якою вона уявляла собі Івана з його листів.

— Навіщо ж вам… тобі так скоро їхати? — з хвилюванням і занепокоєнням спитала Терезія. — Поживи у нас, дочекайся черешень, ягід…

— Та я б не тільки до черешень тут пожив — до винограду. До того часу, поки з жолудя дуб виросте, — говорив Кларк, захоплено дивлячись на дівчину. — Залежить від тебе, Терезіє, чи поїду я звідси через два дні, чи залишуся жити назавжди. — Він замовк, схиливши голову і старанно поправляючи гімнастьорку під новеньким рипучим поясом.

Як поставиться дівчина до його признання, це не турбувало Кларка. Прийме вона його кохання — добре. Не прийме — теж непогано. І в першому і в другому випадку по всій окрузі пошириться чутка, що герой Вітчизняної війни Іван Бєлограй приїхав на Закарпаття і оселився в Яворі заради неї, Терезії. Цього, власне, поки що і добивався Кларк.

Він узяв її за руку.

— Невже ти не розумієш, заради чого я примчав сюди з Берліна? Не розумієш, так? — допитувався Кларк, стискаючи руку дівчини і дивлячись на неї благальними очима.

Вона мовчала, бгаючи поясок плаття.

— Скажи ж бо, залишатись мені тут чи їхати? — губи Кларка тремтіли, голос зривався.

Терезія звільнила руку, відступила до відчиненого вікна, засміялась:

— Що ти вигадуєш, Іване! Подобається жити на нашій землі — залишайся!

— Подобається! — підхопив він. — Дуже подобається!

— Ну й живи собі хоч сто літ. Ходімо, познайомлю з мамою.

Потрібно йому це чи не потрібно, зараз же спитав себе Кларк. Ні, вирішив він, поки що в цьому немає потреби. І потім, хто його зна, якими очима подивиться на нього мати Терезії. Краще почекати.

— Іншим разом, Терезіє, познайомлюся з твоєю мамою. Сьогодні поспішаю. Треба оформлятися на роботу в залізничне депо. Слюсарем. Через рік буду машиністом, от побачиш. Тепер… — він ласкаво подивився на Терезію, — маю право жити і працювати на закарпатській землі. — Він узяв руку дівчини, швидко приклав її долоню до своєї щоки: — До завтрього!

Терезія вийшла з дому разом з ним.

— Не проводжай, не треба, — запротестував Кларк.

— Та я не з тобою… мені треба до мами.

— А, на Чортове гніздо йдеш? — засміявся Кларк. — Можу скоротити тобі шлях. Сідлай мого скакуна, живо!

Не чекаючи згоди Терезії, він підхопив її, посадив на велосипедну раму, скочив на сідло, відштовхнувся від землі і помчав крутим спуском до Тиси.

Вітер шмагав Терезію в обличчя, на очах виступали сльози. Рівні ряди виноградників зливались у суцільний зелений масив.

— Повільніше, Іване! — закричала Терезія. — Зупини!

Там, де схрещувались дороги, що вели на покинуті землі, до Чортового гнізда, і до міста Явора, Кларк різко загальмував, зіскочив на землю і, підхопивши приголомшену Терезію на руки, притиснув до себе і поцілував в уста. Через секунду, залишивши Терезію саму на роздоріжжі, він уже мчав у напрямку до Явора.

Терезія проводжала очима Івана доти, поки він не зник за деревами. Зітхнула, похитала головою, усміхнулась і пішла до Тиси.