Ріккі-Тіккі-Таві (Збірник) - Редьярд Джозеф Кіплінг

Сулейман ібн Дауд чув кожне слово й заходився реготом, як ніколи раніше. З голови геть вивітрились і всі гарикливі дружини, і морське чудовисько, і гризóти щодо власного гонору. Йому просто було дуже весело, а Балкіс, досі невидима для нього, щасливо усміхалася, радіючи за свого коханого.

Ось не на жарт розгарячілий, наїжачений метелик поспішив назад до Сулеймана ібн Дауда, який сидів у затінку камфорного дерева.

— Вона вимагає, щоб я тупнув! — скоромовкою видав він. — Хоче подивитися, що буде, о царю! А я, ти ж знаєш, не можу цього зробити, й тепер вона не віритиме жодному моєму слову та кепкуватиме з мене до кінця моїх днів!

— Ні, братику, — відповів Сулейман ібн Дауд. — Вона більше не сміятиметься з тебе.

Владика провернув перстень на пальці — тільки заради маленького метелика, а не для того, аби підкреслити власне могуття, — і, ти бá, з-під землі наче уродились чотири гігантських джини.

— Раби, — вирік він, — коли цей добродій, що на моєму пальці (крутій усе ще сидів там), тупне своєю лівою передньою ногою, ви з якомога сильнішим гуркотом заберете звідси палац та сади. Тупне знову, дбайливо принесете назад. А зараз, — змовницьки підморгнув метелику Сулейман ібн Дауд, — мерщій лети до дружини й тупни, як і попереджав.

Той скоренько майнув до благовірної, котра досі не вгавала:

— Ну, давай, тупни, тупни!

Побачивши, як чотири велетенські фігури нахилились до чотирьох кутів садів, котрі оточували палац, Балкіс радісно сплеснула в долоні:

— Нарешті Сулейман ібн Дауд зробить заради метелика те, що давно повинен був зробити заради себе; й невгамовні царівни трепетатимуть.

Настала вирішальна мить: метелик щосили тупнув. Негайно джини здійняли палац із садами у повітря, на тисячу миль розлігся оглушливий гуркіт, і все оповив непроглядний морок. Метеликова дружина забилась у темряві, заходячись розпачливим криком:

— О, я буду слухняною! Вибач, що верзла дурниці! Лише поверни сади на місце, мій дорогесенький, милесенький чоловіче, і я ніколи в житті не сперечатимусь із тобою!

Правду кажучи, метелик виглядав не менш ошелешеним, а Сулейман ібн Дауд сміявся так, що йому знадобилося кілька хвилин, аби перевести подих і, відсапуючись, шепнути малому спільнику:

— Тупни знову, братику. Поверни мій палац, о наймогутніший із чаклунів!

— Так-так, поверни йому палац, — скімлила нещасна комаха, продовжуючи метушитися в пітьмі, наче нічний метелик. — І більше не вдавайся до таких жахливих чар.

— Ну, що ж, люба, — намагаючись надати своєму голосу твердості, зітхнув метелик, — ти сама бачиш прикрі наслідки чиїхось забаганок. Мені, звичайно, байдуже — твій чоловік звик до таких речей, — але зважаючи на моє чуйне ставлення до тебе й глибоку повагу до Сулеймана ібн Дауда я все владнаю.

Він тупнув повторно, і за секунду джини напрочуд акуратно поставили палац та сади на попереднє місце. Сонце освітило темно-зелене листя апельсинових дерев, серед єгипетських рожевих лілей потужним струменем ударили фонтани, знову защебетали пташки, а дружина метелика, геть виснажена, розпласталася під камфоровим деревом, ледве ворушачи крильцями, й невпинно бубоніла:

— Слухняною… поступливою… врівноваженою…

Сулейман ібн Дауд уже стогнав від реготу. Він безсило відкинувся назад, гикаючи, і врешті пригрозив метелику пальцем:

— О великий чарівнику, навіщо ти повернув палац, якщо при цьому зводиш мене сміхом у могилу?

Нараз почувся страшенний галас, оскільки з палацу висипали всі дев’ятсот дев’яносто дев’ять царівен, лементуючи та надсадно скликаючи своїх дітей. Вони юрбою, по сто на ряд, збігали величними мармуровими сходами до фонтану, звідки їм назустріч вийшла розумниця Балкіс.

— Що трапилось, о царівни? — з гідністю спитала вона.

Жінки зупинилися натовпом, по сто на ряд, загорланивши разом:

— Що трапилось?! Ми, як завше, тихомирно сиділи в нашому золотому палаці, аж раптом він зник, і нас огорнула суцільна темрява, де щось гриміло й рокотало, а довкола шмигали духи. Ось що трапилося, старша царице! Ми дуже налякані цим моторошним видовищем. Ніколи не переживали нічого подібного.

Затим Балкіс, найвродливіша царівна, улюблениця Сулеймана ібн Дауда, колишня володарка держави Савської, піску та золотоносних річок півдня — від пустелі Сінн[104] до Зімбабвійських веж[105] — майже так само мудра, як Сулейман ібн Дауд, мовила:

— Усе це пусте, о царівни! Нічого особливого, просто метелик поскаржився на свою супутницю життя, яка з ним сварилась, і наш повелитель вирішив навчити її лагідного спілкування та покірливості; адже ці якості вельми цінуються серед метеликових дружин.

Тут озвалась цариця Єгипту, донька фараона:

— Не може бути, щоб наш палац здійнявся у повітря, мов пір’їнка, заради якоїсь кузьки. Ні, мабуть, Сулейман ібн Дауд помер, а бачене й чуте нами означало, що земля здригнулась і світ затьмарився після звістки про цю кончину.

Відтак Балкіс поманила пальцем самовпевнену царицю, не дивлячись на неї, і запропонувала їй та решті:

— Ну, то сходіть подивіться.

Жінки вервечкою, як і раніше, по сто на ряд, спустилися мармуровими сходами ще нижче й під камфоровим деревом побачили найсвітлішого, котрий, досі здригаючись від сміху, тримав на кожній руці по метелику. Вже можна було розчути сказане ним:

— О дружино мого літаючого братика, відтепер пам’ятай: слід у всьому догоджати своєму чоловікові, аби твій обранець більше не здумав тупати ногою. Він же підтвердив, що знається на магії, що він — могутній чарівник, здатний викрасти навіть царський палац. Тож летіть з миром, крихітки!

Сулейман ібн Дауд поцілував обох у крильця, і метеликове подружжя відлетіло.

Тоді всі царівни, окрім Балкіс, пригожої красуні Балкіс,