П'ять життів доктора Гундлаха - Вольфганг Шрайєр

трохи підбадьорило його. Він таки добре всипав тому Зайтцеві! Гундлаху хотілось висловлюватися ще ясніше, але мав зважати й на мікрофони. Хто знає, скільки часу пробув Пінеро в кімнаті, і, можливо, вже й тут понаставляв свої підслуховуючі прилади; на всякий випадок або й підсвідомо, немов той терміт, що скоряється вродженому рефлексові. Гундлах вважав, що з допомогою транзисторного радіоприймача можна знайти схований мініпередавач, і шкодував, що рівень його технічних знань у цій галузі не дозволяє цього зробити. Немає всебічних фахівців, окрім хіба що Пінеро; до того ж він був добре натренований фізично, небезпечний ворог.

За двадцять хвилин до восьмої Гундлах спустився в фойє. Коли обертові двері відчинялись то в один, то в другий бік, з танцювального залу, прориваючись крізь гуркіт оркестру, долинало солоденьке терликання скрипки. Була субота, й, згідно з вивішеним оголошенням, там починалися славетні «Танці на вулкані» — танці на роликах, розвага, яка відбувалася в кінці кожного тижня, незважаючи на комендантську годину. Гундлах вийшов з готелю в обійми теплої ночі й від сусіднього кафетерію подзвонив до Гертеля. Той запропонував зустрітись у закусочній на півдорозі між «Каміно Реаль» і своїм готелем «Бруно».

Гундлах узяв таксі й назвав водієві іншу адресу, щоб звідти решту шляху пройти пішки. Двічі він, сховавшись десь у ніші будинку, стояв, щоб пересвідчитись, чи ніхто не йде назирці, але хвоста не було… Гертель уже чекав на нього, сидячи за столом серед брязкоту тарілок, гамору, співу й апетитних пахощів риби; очевидно, харчівня була рибальською, дешева забігайлівка з пластмасовими ширмами замість дверей, алюмінієвими стільцями та барвистими столиками, з яких ніхто не прибирав брудного посуду, решток їжі й паперових серветок. На серветках кельнери записували також свої рахунки. Все це прибиралося лише після закриття кафетерію, а тепер вони цілими купами валялись на кам'яній підлозі, і Гундлаху доводилось прямо по паперу, що шелестів під ногами, сягаючи іноді аж до щиколоток, іти до стола, за яким сидів його приятель.

— Я сюди часто приходжу, — мовив Гертель. — Тут лангусти дешеві й майже завжди свіжі. Гундлах замовив собі черепаховий суп і якусь незнайому рибу з рисом і салатом «пальміто». Тепер він міг собі дозволити ці тихоокеанські делікатеси. Він сунув під столом Гертелю пачку стодоларових банкнот і переповів суть справи.

— Друзі ділять усе порівно… — сказав він.

Гертель видимо злякався. Щоправда, гроші він узяв, щоб не видатись боягузом і не зіпсувати гри, але лангусти застрявали йому в горлі, й він змушений був запивати пивом, щоб не вдавитись.

— Краще не треба, Гансе… Облиш це. Якщо обман спливе нагору, вони безжально перестріляють нас та ще й Дорпмюллера на додачу. Це мені нагадує гангстерську війну в Чікаго, а ми ніби в самому її центрі, ти те й з отим негідником… У мене таке передчуття, що вони хочуть використати нас лише як приманку, а потім знищити.

Саме так, у мене теж склалося таке враження, Саме це вони й планують, через те й грошей не шкодують. Але як ми діятимемо, це вже інша справа.

— А що ти хочеш робити?

— Насамперед попередити партизанів.

— Щоб застрахувати себе? А як же ти до них підступишся?

— Принеси телефонну книгу, Петере. Може, вдасться знайти телефон. Вона повинна бути в книзі.

— Хто «вона»?

— Гладіс Ортега, архітекторка. Оскільки вона проживає легально, ми повинні її знайти.

Гертель приніс від каси неймовірно пошарпану телефонну книгу. В цьому мільйонному місті мешкало десятки людей на прізвище Ортега, проте жодної жінки серед них не було. Вони знайшли запис: «Ортега Мігель, архітектор». Гундлах висловив припущення, що це міг бути її чоловік. Але Гертель похитав головою. В Латинській Америці жінка після одруження не змінює дівочого прізвища, подружжя, як правило, має різні прізвища, в той час як діти носять обидва; в наступному поколінні друге прізвище відпадає… Нервуючи, Гертель знову ставав надто балакучим.

— І все-таки треба спробувати, — мовив Гундлах, виписуючи з книги номер. — Зрештою, вони можуть просто знати одне одного.

В харчівні було дуже гамірно, довелося розплатитись і пошукати кращого місця. Наближалася комендантська година, й усі ресторани та інші подібні заклади швидко порожніли, наступала парка ніч. Кількома сходинками в зеленому освітленні неонових ламп вони зійшли у бар «Лагуна Верде». Там уже не було жодного відвідувача, й господар зіставляв на столи стільці. Гундлах замовив американське віскі, щоб від них мали хоч якусь виручку, й коли зі склянкою підсів до телефону, Гертель увімкнув за його спиною музичний автомат.

Їм пощастило, трубку підняв Мігель Ортега. Відчувалося, що він знає телефон колеги, проте не наважується відразу назвати номер чи дати адресу.

— А хто ви такий? — запитав він.

— Я архітектор із Страсбурга, — відповів Гундлах французькою мовою, бо тутешня інтелігенція віддавала перевагу саме їй. Настала пауза. Гундлах розумів англійську мову і міг нею сяк-так користуватись, італійську знав вільно, зате французькою володів як своєю рідною, відчував усі її тонкощі; тільки акцент у нього був як у ельзасця, його іспанська мова була бідна, він знав, може, з тисячу слів, розмовляючи з полковником Махано, Гундлах змушений був раз по раз переходити на англійську. Основи іспанської мови він здобув на швидкісних курсах, багато допомагало також вивчення в школі латини і спорідненість іспанської мови з Двома іншими романськими мовами, які він засвоїв раніше. Так само орієнтувався Гундлах і в португальській, в його вустах вона так само, як надто збіднена іспанська, дуже нагадувала так звану базову латину, якою користувались римські легіонери.

— Ви приїхали до нас як архітектор? — запитав нарешті Ортега.

— Ні, як турист, сеньйоре. Але я член комісії захисту прав людини.

Цей аргумент мав би вплинути, проте Ортега й досі не наважувався називати номер, він попросив, щоб Гундлах дав йому свій телефон, і пообіцяв незабаром подзвонити.

— Тільки, будь ласка, не примушуйте мене довго чекати. З певних причин я телефоную не з готелю, а з одного бару і скоро, як ви знаєте, не можна буде виходити на вулицю. — Він поклав трубку.

— Ну що, виходить? — запитав Гертель.

— А чому нам